Розділ 7

Вона стояла посеред кімнати, де ще вчора сміявся світ, де його голос лунав у кожному кутку. Тепер — тиша, важка і гнітюча.

— Я не можу так більше, — її голос тремтів, ледве чути.

Владислав дивився на неї, але в його очах було щось, що вона боялася бачити — холод і розчарування.

— Ти відмовляєшся від нас? — прошепотів він, як ніби боячись втратити.

— Не від нас. — Вона заплющила очі, намагаючись зібрати сили. — Від того, що між нами — стіна, яку ніхто не хоче зруйнувати.

Її душа кричала від безсилля. Вона хотіла вірити в кохання, але реальність розбивала її на шматки.

— Можливо, нам треба відпустити, — сказала вона, майже сама собі.

Він підійшов, схопив її руки.

— Не відпускай. Не зараз.

Але вона відсунулася.

— Відчай… це коли ти любиш і одночасно розумієш — це неможливо.

Вона плакала тихо, відчуваючи, як кожен подих стає важким.

— Можливо, це кінець, — сказала вона.

— Ні, — прошептав він, — це початок. Початок того, щоб боротися.

Вона дивилася на нього і бачила ту ж біль, що й у собі. Але чи вистачить сил?

Вона стояла сама у тиші своєї кімнати, де кожен звук здався надто гучним — дзвінок телефону, шелест листя за вікном, навіть її власне дихання. В її голові вирував безлад думок, мов гроза, що не хотіла вщухати.

Чому так боляче? — запитувала вона себе. Чому серце так не хоче слухати розум?

Владислав. Його образ кружляв у пам’яті, як незгасаюче полум’я. Він був для неї і бурею, і тишею водночас. Але їхнє кохання — це було заборонене поле, де кожен крок міг стати останнім.

Можливо, це неправильно, думала вона. Можливо, треба відпустити. Але як? Як відпустити того, хто став частиною тебе?

Вона згадала слова тітки Влади, її попередження, біль у голосі, коли вона розповідала про минуле. Було відчуття, що ця історія повторюється, що вона стоїть на краю прірви.

Але я не хочу падати, шепотіла вона. Хочу знайти силу, щоб летіти.

Наступні дні стали боротьбою. Кожен погляд, кожне слово між ними несли вагу нерозказаного. Вона намагалася зберегти себе, але відчувала, що втрачає щось більше — свободу бути просто щасливою.

І тоді одного вечора вона написала йому:

"Ми не можемо змінити минуле, але можемо вибрати майбутнє. Я готова боротися — якщо ти зі мною."

Відповідь прийшла миттєво:

"Я ніколи не відступлю, Настя. Разом — ми сильніші за будь-яку бурю."

І це стало початком їхнього шляху — складного, сповненого сумнівів, але справжнього. Вони знали: попереду буде багато труднощів, але тепер вони не самі.