Розділ6

Небо раптово заволокли темні хмари, і повітря наповнилося свіжістю перед грозою. Вулиці Києва спорожніли, бо люди кинулися шукати укриття. Лише вони двоє стояли під навісом старої кав’ярні, загублені у часі і просторі.

Анастеша дивилася йому в очі, холодний дощ уже починав падати першим легким струменем. Вона відчувала, як серце б’ється шалено, а думки плуталися.

— Чому ти не йдеш? — прошепотіла вона.

Владислав знизав плечима.

— Бо хочу бути тут. З тобою. Навіть якщо світ навколо змиває дощ.

Раптом небо розквітло блискавкою, а одразу за нею глухий гуркіт грому прокотився в повітрі. Вони злегка відсахнулися, але потім він різко схопив її за руку.

— Настя, — голос став більш твердим і ніжним водночас, — я не можу чекати більше.

Вона здивовано підняла на нього очі, але в них вже не було сумніву.

І тоді сталося.

Владислав нахилився і поцілував її.

Поцілунок був теплим, живим, гучним серед шуму дощу. Він злився з кожною краплею, що падала їм на обличчя і руки. Їхні губи говорили те, що слова боялися вимовити.

Вона відчула, як усі страхи, сумніви, все, що тримало її на місці, розчиняється у цій миті.

Дощ обливав їх повністю, але їм було тепло.

Навколо нікого. Лише вони — двоє у світі, де бурі — не просто природні явища, а стан душі.

Коли поцілунок закінчився, вона тихо посміхнулася і прошепотіла:

— Навіть якщо це заборонено…

Він ніжно обняв її, мов відповідаючи:

— Тоді це варте кожної краплі дощу.

Вони стояли під навісом, ще огортаючи один одного, коли дощ почав трохи слабшати.

— Ти не боїшся? — тихо спитала вона, дивлячись у його вологі очі.

— Боюсь, — зізнався Владислав, — але з тобою страх не здається таким страшним.

Вона посміхнулась, вперше за довгий час відчуваючи, що може дозволити собі бути собою, навіть якщо це означає ризикнути.

— А що буде далі? — прошепотіла.

Владислав взяв її за руку.

Владислав взяв її за руку.

— Далі — ми вибираємо. Поки що ми просто тут. І це достатньо.

Вони мовчали, насолоджуючись моментом, поки дощ остаточно не вщух.

Ранок зустрів її прохолодою і запахом свіжої кави, що долинав із сусідньої кухні. Вона відкрила очі і відразу згадала ніч — блискавки, грозу, поцілунок.

Її телефон блиснув повідомленням.

Владислав:
"Вчора був найщасливішим днем. Сподіваюсь, ти теж так думаєш."

Вона затамувала подих, і тепер уже вона боялася — боялася, що це все забере реальність, що завтра все зміниться.

У дзеркалі вона побачила не просто дівчину, а ту, хто готова боротися за своє щастя, навіть якщо це заборонено.