Розділ 5

Вечір опускався на місто, і разом із ним у повітрі почало розливатися щось невидиме — напруга, невизначеність, і… заборонене бажання.

Анастеша стояла на балконі офісу, дивлячись на вогні Києва. Вона відчувала, як серце б’ється нерівно, немов хоче вирватися з грудей, але не наважується.

За спиною — тихий крок.

— Ти тут?

Він з’явився, мов тінь, тихий, але неможливий не помітити.

— Владику...

Він підійшов ближче, повільно, не порушуючи її простору, але все ж порушуючи межі.

— Ти знаєш, що між нами… все, що ми відчуваємо, — це заборонено.

Її погляд зустрів його. Слова лишалися непотрібними. В його очах — буря, яка ховалась за маскою впевненості.

Вона відчула його дотик — палець легенько торкнувся її підборіддя, змусивши підняти голову.

— Ти боїшся?

Вона хотіла відсунутись, але не змогла. Її тіло ніби пам’ятало кожен дотик, навіть якщо її розум кричав “стоп!”.

— Так. І ні.

Він посміхнувся, і ця усмішка була одночасно грізною і ніжною.

— Заборонене — найсмачніше, — прошепотів він, і нахилився.

Їхні губи зустрілися в поцілунку, який був і ніжним, і пристрасним водночас.

Він мовчав, дозволяючи їй відчути, що саме цей момент — їхній. Незважаючи на все.

Заборонене літо, яке ніби скеровувало їхні долі, зараз з’єднало їх у цій тиші, що говорила більше, ніж слова.

Вони стояли на балконі, де вечірнє повітря наповнювалося ароматами міста і водночас тяжкістю прихованих слів.

Владислав дивився їй в очі, наче намагаючись прочитати всю її душу, а вона — боялася відкритися, але не могла відвести погляду.

— Ти знаєш, що я... — почав він, але замовк.

Її серце калатало, а думки билися в хаосі:

Як можу я це зробити? Він — син тієї самої тітки Влади... Як можна порушити все, що між нами?

Вона глибоко вдихнула, зібравши сили:

— Владиславе... Я боюся. Не тільки за нас... Я боюся, що ця історія зруйнує все.

Він наблизився, простягнув руку, щоб пригладити пасмо її волосся.

— Я теж боюся. — Його голос був тихим, але твердим. — Бо знаю: якщо відступлю — втрачу тебе. Якщо крокну вперед — зламаю все навколо.

Її очі заблищали від сліз, які вона не хотіла показувати.

— Ти — син тієї самої жінки, що попереджала мене… Твоєї матері, тітки Влади. Вона сказала мені, що ти не просто чоловік. Ти — буря, яка розносить усе на своєму шляху.

— Вона права. — Владислав затулив її руки своїми, ніби оберігаючи від власних страхів. — Я хочу бути іншим. Хочу бути для тебе не руйнівником, а захисником. Але мені важко. Бо у нас обох — минуле, яке не відпускає.

Вона поклала руку на його щоку, відчуваючи теплоту і тривогу одночасно.

— Може, ми не можемо вибрати, звідки прийшли. Але ми можемо вибрати, куди йдемо.

Він закрив очі і тихо промовив:

— З тобою... Я готовий ризикнути всім.

Погляд їхніх душ зустрівся — і в цій миті було все: страх, надія, біль і безмежна жага жити попри все.

Це заборонене, це неправильно, це небезпечно. Але ж так хочеться довіритися, віддатися цій бурі, що зірвала мене з місця і покликала за собою. Чи вистачить у мене сили не загубитися?

Їхній перший поцілунок — не просто початок кохання, а перетин двох світів, де минуле і родинні таємниці загрожують все зруйнувати. Попереду — складний вибір між серцем і розумом, між свободою і обов’язком.