Розділ 4

Анастеша сиділа на кухні, притискаючи до щоки прохолодне скло чашки з лимонадом. Вона виглядала крізь вікно — за ним місто ще не встигло прокинутись. Тиша, яку порушував хіба що дзенькіт ложечки об фарфор.

— Гарно повеселилася? — голос тітки Віри був не злим, не глузливим. Він був — як погляд через лупу. Спокійний, але такий, що пробирає до кісток.

Анастеша здригнулася й поглянула на неї.

— Ти не спала?

— Я завжди сплю піввухом, коли ти щось від мене ховаєш. А цього разу… ховати не вийшло.

Віра сіла навпроти. Її волосся було зібране у тугий вузол, погляд — настільки уважний, що дівчина мимоволі опустила очі.

— Він був там, правда? Владислав.

Анастеша мовчала. Не заперечувала.

— Він небезпечний, Настю. Я знаю таких чоловіків. Вони входять у твоє життя як буря, але коли зникають — залишають руїни.

— Я не… я не збираюсь нічого з ним починати, — прошепотіла.

— Ти вже почала, — тітка схилила голову. — Ти вже в його полі тяжіння. І він це знає. А такі, як він, ніколи не грають по правилах. Вони завжди — тільки перемога або поразка.

Анастеша хотіла щось відповісти, але не могла. Її пальці ковзнули по склу чашки. Вона знову побачила ті очі — глибокі, холодні, мов темне море. І ту мить, коли він мовчки простягнув їй руку на танцполі.

— Я тебе не зупиняю. Це твоє життя. Але пообіцяй мені одне, — Віра нахилилась ближче, і в її очах засвітилася м’яка, але тривожна теплота. — Не дозволяй йому перетворити тебе на одну з тих, хто перестає впізнавати себе в дзеркалі. Не віддавай усе серце тому, хто навіть не показав, де зберігає своє.

— Я… подумаю, — Анастеша ледь посміхнулась.

— Подумай, мала. Подумай добре. Бо він — не просто чоловік. Він — влада. І влада, яку не контролюють, знищує.

Тітка Влада вдивлялася у вікно, немов шукала там відповіді, які вже давно знала. Її пальці міцно стискали чашку, і здавалося, ніби вона трималася за неї, як за останній клаптик контролю.

— Я знала таких, як він, Анастеше. — Її голос став нижчим. — І не раз.

— Владика? — дівчина спробувала здаватися байдужою, та щось у виразі обличчя тітки змусило її затамувати подих.

— Ні, не Владика. Я знала чоловіків, які були обгорнуті в блиск, впевненість і владу. Вони могли зробити тебе зіркою за ніч... або розчавити за мить, — вона зробила ковток чаю. — У двадцять два я теж повірила в одного такого. Він був красивим, харизматичним. І завжди трохи небезпечним. Як буря перед дощем. Я думала, що мені це під силу.

Анастеша затихла. Вперше тітка говорила про себе так щиро.

— Що сталося?

— Я втратила себе. В гонитві за його визнанням, за його “особливим ставленням”. А потім, коли вже було пізно, зрозуміла: таких не можна змінити. І їх не можна перемогти, якщо ти не знаєш, хто ти сама. — Влада перевела погляд на племінницю. — Я вибрала піти. І мені знадобилося п’ять років, щоб повернути себе.

— Ти думаєш, він такий?

— Я думаю, він не звичайний. І тебе він уже зачепив. — Її голос був твердим, але не осудливим. — Я бачу, як ти говориш про нього. Як мовчиш про нього. Це — найнебезпечніше.

— Але я...

— Я не кажу, що він поганий, дитино. Я кажу, що такі, як він, не приходять у твоє життя просто так. Вони щось змінюють. Питання тільки — чи зламають тебе, чи збудять силу.

Настала тиша. Тітка повільно підвелася й поклала долоню на плече Анастеші.

— Вибирай себе. Завжди. Навіть якщо серце кричить інше. Бо одного разу це може бути єдине, що залишиться.

Квартира пахне лавандою. За вікном – сутінки, київський вечір ховає все зайве. Анастеша мовчить, в руках чашка з м’ятою. Тітка Влада сидить навпроти, в темному жакеті, з поглядом, який бачив більше, ніж дозволено.

— Ти не розумієш, куди потрапила, Насте. Він — як буря, і вона забирає з собою все. Я теж колись думала, що впораюсь…
— Тітко, але ти ж… ти сильна, — прошепотіла я. — Що сталося?

Тиша. Вона поклала свою чашку, торкнулася кулона на шиї — той трохи поблискував у світлі настільної лампи.

— Його звали Дмітрій. Болгарин. У нього були такі самі очі, як у твого Владика.
— Владика?! — я сіпнулася.

Влада гірко всміхнулась:

— Владислав — його син.

Мені здалося, що весь світ перекрутився.

— Ти… була з батьком Влада?— Не просто була. Ми кохали одне одного, як ті, хто знає, що це — на життя. Але влада і чоловіки — це суміш, яку важко витримати. Він обрав Болгарію. Я — Київ. Він залишився… а я дізналась, що вагітна. Твоя мама тоді допомогла мені втекти до Львова.

— Вагітна? Але...

— Я втратила дитину, — спокійно, надто спокійно сказала вона. — Але серце… ніколи не зцілилось. Через роки я дізналась, що у нього народився син. Владислав. І ти, моя дівчинко, сьогодні працюєш у його офісі. І ходиш по тому ж вогню, що й я.

Я більше не могла мовчати.

— Ти думаєш, він такий самий, як його батько?

— Він гірший. Бо в нього є влада, яку Дмітрій ніколи не мав. Владислав навчився контролювати не тільки людей, а й власні почуття. Але повір — серце його не таке кам’яне, як здається.

— А ти ще бачила Дмітрія?

— Один раз. На конференції. Він підійшов. Ми мовчки дивились одне на одного. А потім… він пішов. Бо його син стояв поруч. Влад. І він не знав, хто я.

Мовчання.

Я хотіла щось сказати, але в горлі стояв клубок. Ця ніч назавжди змінила моє уявлення не лише про Владислава, а й про саму тітку. Тепер я розуміла: вона не просто мене застерігала. Вона намагалася врятувати мене… від себе.