Розділ 3

Світло неонових вивісок пульсувало в такт музиці, мовби саме місто дихало, пританцьовуючи разом із сотнями нічних душ. Київ ніколи не спав, але сьогодні він ніби готував щось особливе.

Анастеша стояла біля входу в клуб, одягнена в коротке, сріблясте плаття, яке виблискувало при кожному її русі. Волосся зібране в недбалий хвіст, тонка підводка і червоні губи. Вона виглядала, як блискавка – яскрава, небезпечна і непередбачувана.

Її подруги — Лілія, Анабель і Ася — вже були всередині. Вони махали їй з балкона другого поверху, поруч із баром.

— Ну що, кидаєш виклик ночі? — промовив голос позаду.

Вона озирнулась. Владик. У чорній сорочці, яку він залишив трохи розстебнутою. Без краватки. Його очі пильно дивилися на неї, й усмішка була надто впевнена.

— Я тут не через тебе, — відповіла вона, зводячи брову.

— Звісно. Просто доля вирішила, що ми опинимось в одному клубі? — його голос був глузливо-солодкий.

Вона мовчки повернулась і пішла до дівчат. У її кроках було щось воїнське, мовби кожен рух — це удар. Але серце калатало. Він бачив її. І не міг відірвати погляду.

Музика гриміла. Танці стали втечею.

Вони сміялися, кружляли серед натовпу. Ася притягла до них хлопця, який танцював ліпше за пів Києва. Лілія кокетувала з барменом. Анабель зникла в тіні з кимось загадковим. А Анастеша… танцювала сама.

Здалеку він дивився. Владик.

У ритмі музики, у фільтрі світла, вона була нею — тією, яка не належала офісам, графікам, системі. Вона була вогнем.

Він підійшов ближче. Але не втрутився. Він не мав права. Вона була надто вільною.

Ближче до півночі діджей зробив паузу. І тут сталося несподіване.

— Наступну пісню хоче заспівати один із наших гостей, — сказав ведучий у мікрофон. — Владислав, ти готовий?

Її подруги зашепотіли щось збуджено. Вона підняла голову. Ні. Не може бути…

Але він вийшов на сцену. В руках — гітара.

— Ця пісня не про когось, — сказав він, — вона — про конкретну дівчину. Про блискавку, що вривається в твоє життя і змінює тебе назавжди.

Почала звучати акустична версія. Тихо. Ніжно. Голос — оксамитовий, у ньому вібрував біль і захоплення.

"Ти з’явилась, як грім серед літа,
У сукні, що пахне дощем і вином.
Твої очі — мов правда, що ріже до нитки,
І я — загубився. І, може, знайшов.

Ти — не моя. Та я бачу в снах
Як торкаєшся серця — на спалах.
Як смієшся з мене, як з дитинча,
Але я би жив так — хоч ніч, хоч навічно."

Зала завмерла.

Вона стояла, не дихаючи. Кожне слово — удар. Вона не хотіла вірити. Але вірила. Бо це було правдою. Він бачив її. З першого дня.

Коли пісня закінчилась — тиша тривала ще мить. Потім вибухли оплески.

Але вона пішла. Просто пішла.

На вулиці — ніч, свіже повітря. Її серце билося голосніше за баси. А він вибіг за нею.

— Навіщо ти це зробив? — спитала вона. Голос тремтів.

— Бо не можу не думати про тебе, — він підійшов ближче. — Бо коли ти поруч — я або мовчу, або несучу дурниці. Але я не можу бути байдужим.

— Владик… — вона ковтнула сльози, яких не хотіла. — Я не хочу бути чимось викликом чи експериментом.

— Ти — не виклик. Ти — відповідь.

І тоді він доторкнувся до її руки. Не різко. Обережно. Наче боявся злякати.

Цієї ночі вона не сказала «так». Але й не сказала «ні».

Але вона залишилась поруч. І цього було достатньо.

Нічне місто дихало світлом і шумом. Клуб залишився позаду, але її серце все ще билося в ритмі тієї музики, у ритмі його голосу. Вони мовчки йшли вулицею — вона в блискучому платті, яке тепер здавалось ще сміливішим, він — у чорній сорочці, розстебнутій зверху, ніби завжди трохи недбалий, але надто точний у своїй недбалості.

Він зупинився.

— Ти знаєш, — сказав раптово, — ти мені нагадуєш вітер перед бурею. Тихий, небезпечний. Холодно гарячий. Ти ламаєш рівновагу, Настя.

Вона усміхнулась напівжартома, але відчула, як мороз пробігся спиною.

— А ти? — вона зупинилась і повернулася до нього. — Ти який?

— Я буря. — Його очі блиснули. — Я приходжу раптово. Ламаю. Перевертаю. І лишаю слід.

Між ними — кілька сантиметрів. І безліч напруги. Повітря стало важким, густим, як перед грозою.

— То це попередження? — прошепотіла вона.

Він підняв руку і провів пальцями по її щоці. Від дотику — ніби блискавка пробігла тілом.

— Це не попередження, Настя. Це факт. Я вже тут. І тебе вже не врятувати.

Її серце почало калатати, ніби десь всередині неї вдарив грім. Вона знала, що з ним — небезпечно. Що він здатен рознести все її життя. Від нього не буде спокою. Але хіба вона ще хоче спокою?

— Добре, — сказала вона. — Ризикнемо.

І він нахилився. Повільно, ніби перевіряючи, чи справді вона це сказала. Їхні губи зустрілися — і поцілунок був не ніжний, а пристрасний, з тією шаленістю, яка буває лише у тих, хто давно себе стримував. Вулиця зникла, ніч зникла — лишилася тільки вона й буря, яка накривала її з головою.