Розділ 2

Сонце вже повільно хилиться до горизонту, занурюючи пляж у м’яке помаранчеве сяйво. Хвилі ліниво накочуються на пісок, ніби й вони втомилися від денного спеки. Анастеша скидає капці й ступає босоніж — пісок ще зберігає денне тепло. Її пальці стискають пластикову чашку кави з місцевої кав’ярні, яка несподівано стала улюбленою за ці кілька тижнів.

Вона не шукала його. І точно не планувала побачити сьогодні.

Але — він там.

Він стоїть, спиною до неї, біля води. Його джинси закочені, руки в кишенях. Така знайома постать — навіть у силуеті, у тому, як він нахиляється трохи вперед, ніби слухає шум моря, ніби питає в нього: "А вона ще пам’ятає мене?"

Анастеша завмирає. На кілька секунд.

У серці — щось зрушується. Старе. Забуте. Тільки ніби не зовсім.

Вона робить крок. Потім ще один. І ще — не навмисно, просто так, бо ноги самі ведуть.

— Не думала, що ти досі любиш море, — каже вона, тихо, ніби перевіряючи, чи це не ілюзія.

Хлопець повільно обертається. Усмішка — не впевнена, трохи зніяковіла.

— А я не думав, що ти досі приходиш сюди в таку пору.

Вони мовчать. Між ними — кілька метрів і кілька років. Слова, які не були сказані. Пісні, які не були написані тоді.

— Я чув тебе в барі, — вона сідає на пісок, не дивлячись прямо на нього. — Ту пісню…

Він теж сідає поряд, але на відстані. Його голос обережний:

— Це була вона?

Вона кивнула. Потім каже:

— Не знаю, добре це чи погано.

— Що?

— Що вона досі звучить.

Він не відповідає одразу. Хвилі шумлять. Море дихає між ними.

— Я думав, якщо колись ти почуєш її… ти зрозумієш. Що я не забув. Навіть якщо мав.

Анастеша дивиться на нього. Вперше за довгий час — просто дивиться. Не як на хлопця, який зламав її. А як на того, хто колись навчив її мріяти.

— Літо, яке я мала забути, — прошепотіла вона. — Але, мабуть, не змогла.

Він подивився прямо в її очі. І в них — більше спогадів, ніж можна було вимовити словами.

Пісок був теплий і м'який, немов хтось спеціально просіяв його крізь сито пам’яті. Над морем пливли рожеві хмари, а хвилі тихо шепотіли, мов переказували стару легенду — про двох, що мали зустрітись.

Анастеша сіла на плед, заплющила очі, вдихнула сіль та свободу. На мить усе стихло. Навіть її внутрішній хаос. Її пальці машинально гладили мушлю, яку вона знайшла біля води. І саме в цю мить:

— У тебе гарна спина, але я б порадив не сидіти так близько до води. Можеш намокнути.

Вона не обернулась одразу. Цей голос...
Владик.

— І ти вже тут, — вона відповіла холодно, хоча серце підстрибнуло, мов на американських гірках.

Він сів поруч, але не надто близько. Між ними був простір. Мов символ: ще не твоє, але вже не чуже.

— Я чув, ти любиш море.
— А я думала, ти слухаєш тільки себе, — кинула вона, ховаючи посмішку.

Владик не образився. Йому подобалась її вогняна манера. Вона була справжня. Не фальшива. І саме це дратувало — бо затягувало.

— Ти прийшла сюди просто так?
— А ти?
— Я? Мене запросив один бард. Сказав, що хоче почути, як я співаю в барі. А потім — зустрів тебе. І згадав, що обіцяв собі бути чесним.

Вона мовчала. Її руки стисли мушлю.

— Ти про ту пісню?
— Так, — його голос став нижчим. — Це була не просто пісня. Це було вибачення. За те, що я не одразу побачив, яка ти.

Анастеша підвела очі. Море за його плечима палало помаранчевим світлом. Вона бачила: він не бреше. Але йому доведеться ще багато доводити.

— Добре, — нарешті мовила вона. — Заспівай ще раз. Але не в барі. Тут. На піску. Для мене.

Владик усміхнувся, витягнув із чохла маленьку гітару. Торкнувся струн.
Вечір завмер.

Куплет 1:

Ти не з тих, хто чекає на дозвіл,
Ти вриваєшся мов тиша в гул.
І я сам не помітив, як звик
До дівчини, що тримає шторм у жмені.

Приспів:

Ти — мій вітер, мій захід, мій шанс.
Я мовив "не закохуйся", а сам — зник у тобі.
І кожна хвиля кличе твоє ім’я.
Бо ти — моя Анастеша. Моя правда. Моє "ще".

Вона дивилась, не змигуючи. Якби хтось зняв її зараз — це був би кадр зі сцени з фільму, де героїню пронизує кожне слово. І ще трохи — вона б розплакалась. 

Вона дивилась, не змигуючи. Якби хтось зняв її зараз — це був би кадр зі сцени з фільму, де героїню пронизує кожне слово. І ще трохи — вона б розплакалась. Але не дала собі слабкості. Вона просто прошепотіла:

— Дякую.

І підвелась. Вітер знову грав з її сукнею, як на першій зустрічі.
Владик залишився сидіти, гітара ще дзвеніла від останнього акорду.
Вона зупинилась, не обертаючись.

— Я ще не пробачила, але… я послухаю ще. Якщо наважишся співати далі.

І пішла. Його усмішка стала щирою. Бо вперше він відчув: це — початок.

Київ. Осінь.
Замість солоного вітру — аромати кави з корицею. Замість голосу хвиль — шум метро. Замість нього — повна тиша.

Анастасія жила тепер інакше.
Після того літа вона переїхала в нову квартиру — маленьку, але свою. Її вікна виходили на старий парк, і вранці вона слухала, як листя шелестить під ногами перехожих. Вона вставала рано, щоб встигнути в офіс — не той, де все почалося, а новий, чужий. У ньому не було Владики. І це, здавалося, було правильно.

Вона носила довгі пальта, слухала подкасти замість його голосу, і пила каву без цукру. Ніхто не помічав, як сильно вона змінилася.

Одного вечора вона відкрила телефон і побачила пісню.

Назва: “Ти була літом”
Автор: Владислав.

Він співав. І голос був трохи хрипкий, трохи неточний.
— “Ти була літом, що стало мені забороненим… Ти була хвилею, яку я тримав у долонях… А потім втратив.”

Вона сиділа на підлозі, біля стіни, слухаючи, як він згадує кожну їхню зустріч у нотах. Як він пише:
— “Ти пішла, залишивши мені пісню. Я співаю її, щоб хоч трохи бути знову поряд.”

І в той момент… вона не знала, що болить сильніше — те, що він усе ще пам’ятає… чи те, що не прийшов особисто.