ЕПІЛОГ

Десь у моєму телефоні залишився той особливий старий фотоальбом із того тижня в Барселоні. Коли я відкриваю його, навіть не самі знімки вражають найбільше — це запах солоного повітря, що ніби знову торкається шкіри, сміх Олі, голос Романа, що перекладає меню, музика на вулицях, і… його погляд. Погляд Олексія — спокійний, уважний, наче він бачив мене такою, якою я давно себе забула.

І кожного разу, коли я дивлюся на знімок біля моря — де я стою боса, в простому, літньому сарафані,  ступні занурені в ще в теплий пісок, волосся розпатлане від вітру, а очі світяться чимось новим, невідомим раніше, — десь збоку, неподалік, я чую голос Олексія, нашого так званого екскурсовода, який одного вечора, коли ми сиділи на кам’яному парапеті біля готелю, раптово сказав:

— Життя має смак. Треба лише відкрити рота, щоб відчути його.

Тоді я посміхнулася, подумавши, що це якась чергова філософська метафора від людини, яка заробляє на життя словами. Але тепер, через місяці після того, я розумію: що він  тоді говорив правду. Бо я це відчула. Вперше — по-справжньому.

Я пригадую, як Олексій показував мені маленькі куточки міста, про які знають лише справжні мешканці. Як ми сиділи на даху будинку, дивилися на закат і говорили годинами — не про роботу, не про минуле, а про те, чого хочеться, чого боїмося, ким хочемо бути, коли ніхто не дивиться. Як він вперше взяв мене за руку — не раптово, не емоційно, а просто, ніби це завжди мало так бути.

Цей тиждень не просто залишився в моїх спогадах. Він повністю змінив мене. Навчив бачити красу в маленьких дрібницях, довіряти відчуттям, говорити правду замість гарних слів. І, найголовніше — він навчив мене любити. Не просто мати когось поруч, а самій бути там, де серце. Щиро. Без страху.

Повернувшись додому, я не намагалася вставити все це в рамки романтичної історії, яку оплескують часом. Я знала: це справжнє. І тому, коли Олексій нарешті приїхав до України, я не здивувалася, я цього чекала. Я просто відчинила йому двері в свою душу і серце, і він увійшов — не як гість, а як хтось, хто вже знав дорогу.

Сьогодні, коли я дивлюся на нові знімки — вже тут, у Києві, з ним, коли ми блукаємо парками, обговорюємо плани проекту, сміємося над дурним жартом, або просто мовчимо, тримаючи одне одного за руки, — я знаю: це він. Це воно. Те саме життя, яке має смак. І я відчуваю його кожного дня.

І кожного разу, коли хтось запитує, як це сталося — як ми разом, — я просто посміхаючись кажу:

— Ми почали з випадкової зустрічі. А закінчили тим, що тепер не можемо уявити себе окремо, один без одного…

Бо іноді достатньо одного тижня, щоб зрозуміти — це те, що треба було шукати все життя.