РОЗДІЛ 5

Наступні дні промайнули як одна мить. Вранці — екскурсії, семінари, зустрічі, обід у невеличких затишних кафе, а потім — вільний час до вечора, який кожен проводив, як хотів. Оля бігала по магазинах, не жалкуючи ні грошей, ні енергії, щоб потім було чим хизуватися перед іншими. Роман кудись зникав із фотоапаратом, обіцяючи повернутися з "золотим кадром дня". А я… я була з Олексієм.

Він наче знав наперед кожне цікаве місце, кожну приховану вуличку, що вела до чогось особливого. Кажуть, Барселону не можна пізнати за тиждень. Але разом із ним — я відчувала, що торкалася її справжньої суті. Ми побували у всіх закутках міста: від Гауді до маловідомих музеїв, де навіть охоронці знайшли час розповісти щось особливе. Я сміялася, фотографувала, намагалася запам’ятати кожну хвилину. І хоча казали, що відпочинок швидко стомлює, я ніколи не втомлювалася так щасливо, іраділа такій втомі.

Останнього дня нашого перебування тут він раптово завів мене до маленького кондитерського кафе, прихованого в одному з тих самих вузьких провулків, що так мене очарували. Спека вже спала, і в приміщенні було прохолодно, але кондиціонер був вимкнений, ніби час трохи зупинився. Ми замовили капучино й якийсь дивний торт, який виявився найсмачнішим, що я пробувала.

— То як? — запитав він, коли ми нарешті замовкли після довгої розмови про все — про мої уподобання, його подорожі, про те, як важко бути «сином генерального директра» замість просто «Олексія».

— Якби мені хтось сказав, що я отримаю такий відпочинок… Не повірила б, — відповіла я, дивлячись у вікно, де місто мерехтіло вогниками в останньому світлі дня.

— А тепер віриш?

Я злегка похитала головою:

— Так. Бо тепер знаю — мрії не просто збуваються. Вони приходять тоді, коли ти перестаєш їх планувати.

Він усміхнувся, але в його очах мелькнув якийсь сум. Ніби там, за словами, ховалося щось ще, щось не сказане.

— Знаєш, — почав він, — якби не цей відпочинок… мабуть, ми б і не зустрілися….

Я замислилася, потім тихо сказала:

— Ти ж казав, що не планував, щоб так вийшло, сказала я - я про нашу  зустріч на пляжі 

— Не планував, — погодився він. — Але тепер… не хочу, щоб це скінчилося.

Його слова зависли над столом, як легка пауза перед акордом.

— Ти маєш на увазі… після мого відїзду?

— Маю. Я скоро їду до України. Допомагати батькові з одним проектом. Ти вже, напевно, чула?

Я кивнула. Наш керівник згадував щось таке перед від’їздом.

— То… — він трохи зам’явся, — якщо тобі не набридло моє товариство, може, продовжимо це  наше спілкування в Києві?

Я подивилася на нього здивовано і довго. Не з посмішкою, не з жартом, а серйозно. Це було не запрошення, не фраза для краси. Це було запитання, на яке він уже хотів почути відповідь.

— Якщо ти не забудеш до того часу про мене, то чому б і ні? — тихо відповіла я.

Він усміхнувся широко, і я зрозуміла — це не кінець. Це лише перша глава, цієї історії з невідомим кінцем..

Далі настала тиша. Ми закінчили з десертом і потім, він розрахувався і ми пішли.

Коли вийшли з кондитерської, сонце вже майже занурилося в море, залишаючи після себе рожевуватий відблиск на стінах будинків навруги. Повітря було насичене ароматом кави, квітів і легкого вечірнього прохолодного вітерця, що обіцяв нічну свіжість.

ОЛЕКСІЙ,

Я запропонував провести Мілу до готелю — не тому, що шлях був довгим чи небезпечним, а просто тому, що хотів ще трохи часу провести із ею. Ще кілька хвилин, ще кілька слів, ще хоча б один раз побачити її посмішку, яка тепер була для нього дорожчою за все.

Ми йшли повільно, ніби намагалися затримати цей день. Вулиці Барселони сповнювалися життям: десь грала приємна повільна музика, хтось сміявся, пари сиділи на лавочках, тримаючись за руки, і обнімаючись. Усе навколо наче підказувало — це вечір кохання, навіть якщо воно ще не назване.

— Як тобі здається, — раптом запитала Міла, — чи збережеться все це… там, у Києві?

Її голос пролунав м’яко, майже чомусь тривожно. Вона не сумнівалася в моїх словах, але знала, як швидко почуття можуть зникати, коли змінюється оточення. Я зупинився, подивився прямо в очі:

— Все залежить від нас. А я хочу, щоб збереглося. Тому й запропонував.

Міла всміхнулася, і це стало відповіддю.

Коли ми підійшли до готелю, я провів її аж до самих дверей. Над входом мерехтіли кольорові ліхтарики, а поруч уже не було нікого — лише ми двоє і тиша, яка говорила більше за слова і за емоції.

— Дякую, — сказала вона. — За все. За екскурсії, за розмови, за те, що показав мені справжню Барселону.

— А головне — тебе саму, — додав я.

Вона злегка почерв’яніла, опустивши очі.

— Ну, тоді до зустрічі в Україні?

— До зустрічі, — він усміхнувся. — Не забудь, я скоро приїду.

Я не намагався затримати — просто стояв і дивився, поки вона входила всередину. А коли двері зачинилися, лишився ще на хвилину на місці, ніби пробуючи запам’ятати кожну деталь цього вечора.

У нічному повітрі завис останній акорд дня. І хоча Барселона залишалася позаду, я розумів щось нове вже починалося десь попереду — там, де їхні шляхи знову перетнуться.