РОЗДІЛ 4

Коли ми наблизилися до розгалуження — двері праворуч вели прямо на вулицю, а ліворуч — назад до холу готелю, він раптово зупинився. Ми трохи відстали від Романа і Олі, і він тихо, майже шепотом, сказав:

— Знаєш… я не планував, щоб так вийшло. Що ми зустрінемося спочатку як незнайомці, а потім — як частина одного й того ж історії.

Я подивилася на нього шоковано. У сутінках його очі виглядали серйозно, але без зайвої напруженості.

— А як ти планував? — запитала я, спокійно навіть трохи посміхаючись.

Він теж усміхнувся, але не відповів одразу. Замість цього кивнув у бік пляжу, що темнів за кілька хвилин ходи.

— Просто хотів, щоб ти побачила це місце. Справжнє. Не через екскурсії чи путівники. А через прості прогулянки, розмови, моменти… Тому й пішов туди сьогодні, за тобою. Хотів знати, як це — зустріти тебе не як провідник, на якого Ви Чекали, чи як сина керівника, а просто… як звичайну пересічну незнайому людину.

Його слова зависли у повітрі. Я не знала, що сказати, це було так, глибоко і пронизливо, що слів просто бракувало. Не тому, що не хотіла, а тому, що раптом зрозуміла: цей день став набагато більшим, ніж я очікувала. І це ще не кінець.

— То ти… справді знав, хто я, і чому тут? — запитала я нарешті.

Він просто кивнув, в знак згоди, що ж це не дивує, інакше якби він знак кого йому супроводжувати, то напевно Віктор Сергійович, скаинув йому наші дані, та фото, тоді все логічно., на що він відповів:

— так, з першої хвилини. Та не сказав нічого — хотів побачити, якою ти є людиною насправід, коли не граєш якісь ролі.

Я злегка відсунулася, ніби образилася, але знову посміхнулася.

— А тепер я маю грати?

Він доторкнувся до ручки дверей і відповів, не дивлячись на мене:

— Ні. Тепер ти просто йдеш зі мною далі.

• куди??? - шоковано сказала я
• побачиш, не бійся, не вкушу і не обраду, пішли -  спокійно говорив він
• ну гаразд - відповіла я 

Ніч була дуже тепла, але не задухлива — легкий вітерець з моря ніжно торкався шкіри, приносячи солоний запах і спокій. Ми вирішили не йти далеко  попрогулювати вздовж пляжу. Роман і Оля пішли вперед, обіцяючи не чекати, але насправді зупинилися біля входу в готель, ніби даючи нам цілу хвилину для себе. Олексій і я повільно рушили стежкою, яка вела до берега. Пісок ще тримав тепло дня, і кожен крок залишав слід, що мерехтів у світлі місяця. Він говорив про те, як любить це місце, як проводив тут літо в дитинстві, коли батьки вперше привезли його сюди. Я слухала, часом перериваючи запитаннями — про маяк, про стару кам’яну арку, яку він згадував раніше, про ту легенду, що поширюється серед місцевих. слухала я його немов зачарована.

— Чуєш? — раптово сказав він, спинившись.

Я замовкла. Ніч була тиха, лише хвилі плескали об берег, наче дихали.

— Це мовчання… воно справжнє, правда? — посміхнувся він.

— Таке, що навіть болить, — відповіла я, дивлячись на горизонт, де море зливалося з темрявою ночі.

Ми постояли ще трохи, потім пішли далі, уже майже не розмовляючи — просто поруч, наче в одному ритмі. Він показав мені місце, де можна побачити найкрасивіший захід, і той кущ, що цвіте опівночі, коли нікого немає поряд. Кажуть, якщо стати під нього і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.

— А ти віриш у таке? — запитала я.

Він подумав і тихо відповів:

— Я вірю, що кожне бажання має свою силу. Просто інколи ми забуваємо, що самі є тими, хто має право його здійснити.

Його слова зависли у повітрі на довго. Я не знала, що він має на увазі, але відчула — це важливо.

Коли ми поверталися назад, він провів мене аж до дверей. Романа і Олі вже не було видно — напевно, пішли спати, от і добре. Готельний хол був майже порожній, лише черговий адміністратор сидів за стійкою, щось друкував.

— Дякую за вечір, — сказала я, трохи ніяково посміхаючись.

— За який? — запитав він, а потім додав — За вечерю чи за пляж?

— За те, та інше, — відповіла я.

Він кивнув, не намагаючись затримати мене. Лише на секунду простягнув руку, ніби хотів торкнутися моїх пальців, але передумав.

—  надобраніч, Міла. Завтра буде ще один день, щоб знайти щось нове.

— надобраніч, — відповіла я, відкриваючи двері.

І коли я зайшла всередину, він лишився там, у темряві коридору, наче частина того самого сну, який ще не скінчився.