РОЗДІЛ 1

Сьогодні день почався якось інакше — не так, як завжди. Ще з самого ранку в офісі панувала незвичайна метушня. Ніби хтось невидимий струсонув увесь відділ, і він загудів наче бджолиний вулик, де кожен намагається встигнути все і водночас і навіть більше. Колеги бігали між кабінетами, шепталися у куточках, і загадково  переглядалися, а хтось навіть не приховував захоплення. В повітрі відчувалося щось на кшталт передчуття чогось важливого. Можливо, це було через те, що сьогодні наш керівник планував загальне зібрання всього відділу. Зазвичай це були звичайні наради, де обговорювали звіти, нові замовлення та терміни доставки, чи важливі проекти. Але цього разу було відчуття, що це буде щось більше — можливо, навіть добре. У будь-якому разі, це очікування піднімало настрій, хоча я старалася не сподіватися  на багато.

Я працювала в офісі кондитерської фірми "ВИШЕНЬКА", у відділі продажів. Це була не найбільша компанія, але зате справжня родина, де кожен знав про іншого більше, ніж хотів би. Ми займалися організацією доставки товарів клієнтам — від великих оптових замовлень до окремих ресторанів та кав’ярень. Робота не була легка, але мені подобалося відчути, що мої зусилля мають значення і приносять користь.  Особисто для мене життя виглядало трохи одноманітно. Мені тридцять, я незаміжня, без дітей і, якщо чесно, без особистого життя взагалі. Проте мене це не турбувало — я давно змирився з тим, що часом любов — це те, що просто проходить повз. Я не скаржилася, адже завжди могла покластися саме на себе, а не на романтичні ілюзії. Звали мене Міла ЛИСЕНКО, невеликого зросту, шатеночка. 

І, ось він — момент, коли щось може змінитися. Кожного року головний директор фірми організовував конкурс серед працівників, після якого трьох щасливчиків відправляли за кордон — не лише на відпочинок, а й для вивчення роботи готелів, де вони мали перебувати протягом тижня. Це була нагода втекти від звичної рути́ни, побачити щось нове, зарядитися енергією, а можливо, навіть зустріти когось цікавого. І ось — цього року була наша черга . Усе серце раптом закалатало трохи частіше. Хоча я казала собі тримати емоції під контролем, внутрішньо я сподівалася. Сподівалася, що це буде мені , що саме мене оберуть. Бо, можливо, це буде початком чогось нового — не тільки відпустки, а й нового етапу життя. Так, сьогодні відчувається як день, коли щось зміниться...

Коли я зайшла до конференц-зали, всі вже були там. Це була, невеличка кімната, стіни в кольорах логотипу фірми — рожевий і білий, ніби наче десертна вітрина. Посередині довгий стіл, за який устигли зайняти місця мої колеги. Я швидко знайшла собі вільне крісло біля краю і трохи розслабилася, хоча серце все ще стрибало в грудях. Керівник нашого відділу, Віктор Сергійович СВИСТУНОВ, завжди виглядав так, ніби він прийшов не на звичайну робочу нараду, а на фотосесію для журналу про стильних бізнесменів, іце щоб в розуміли був чоловік 60 років. Сьогодні він не змінив своєму звичайному образу: чорний костюм, ретельно зачесане волосся, пахощі дорогого парфуму відчуваються, ще до того, як він зайшов.

— Доброго ранку, колеги, — посміхнувся він, зайшовши всередину. У залі одразу стало тихо. Він простежив очима кожного з нас, ніби вимірюючи рівень напруження, і змусити всіх напрягтися. І, здається, отримав від цього задоволення. Потім спокійно немов продовжив.

— Сьогодні буде не звичайна нарада, — продовжив він. — Як ви всі знаєте, раз на рік компанія надає нагоду трьом працівникам відправитися за кордон — на відпочинок і навчання. Цього року черга дійшла до нас .

Після цих слів кімната спалахнула: хтось радісно скрикнув, хтось почав обговорювати, хто потрапить, а хтось просто замовк, намагаючись зберігати кам’яне обличчя. І тут Віктор Сергійович  підняв руку, і тиша повернулася.

— Цього року вибір був особливим. Ми враховували не лише результати роботи, але й вашу роль у команді, ваш ентузіазм, вашу готовність брати відповідальність. Отже... ось наші щасливчики.

Моє серце закалатало ще швидше. Я вперлася поглядом Віктора Сергйович, мовчки благаючи себе почути серед імен.

— Перший учасник… - пауза в потім спокійне - Ольга Мельник !

Оля, наша трудяга і моя подруга, раптово впустила телефон і зарум’янілася. Всі дружно зааплодували.

— Другий... і знову тягуча пауза - Роман Бондаренко !

Роман — старожил відділу, добре знався на логістиці. Він задоволено всміхнувся, показуючи великий палець, було помітно що він цього і чекав, і тепер я відчула легке занепокоєння. Залишався ще один… але хто це буде?

— І третій... — пауза тривала, ніби спеціально, щоб ми всі з'їхали з глузду, — ...і це.. знову пауза, а потім швидке - Міла Лисенко !

На секунду мені здалося, що я помилилася, що щось не так почула. Я навіть озирнулася, ніби чекаючи, що хтось іще має таке ім’я. Але ні — це було  точно мені .

— Ось вона! — підштовхнула мене плечем Оля, сміючись. — ура, Мілка, ти летиш!

Я не могла відразу вимовити жодного слова. Тільки мружилася, ніби пробуджуючись від сну.   Потім повільно підвелася, оплески оточили мене, ніби хвиля, і я вперше за довгий час відчула, як на обличчі самі собою з’являються сльози, немов мене хтось образив. Це була не просто подорож. Це було щось більше. Початок нового етапу.

— Куди ми хоча б летимо? — запитала я, коли нарешті змогла відновити голос.