Цікаво дізнатися, що буде далі?

—...І взагалі, ваша музика псує мені життя! — розлючено сказало це дівчисько.

Я ж знов позіхнув. Спати хотілось капець як, але який же крутий був концерт! Ну так, прийшов я трохи напідпитку і увімкнув пісню гучніше, ніж треба. Все, аби хоч вдома наспівати те, що на сцені я більше співати не можу, невже це так багато? 

— Ви як чокнутий фанатик! — продовжувала вона нотаційним тоном. 

Хоча, тембр в неї був приємний, тут нічого не скажеш. Голос-дзвіночок, це природній талант. І звучала якось знайомо… Але дивна жовта волохата кофта відволікала... Хтось надто агресивно чистить зуби. Або це піна з рота? Може, це сказ? А капці з жабками? І принт з каченятами.... Правда ж каченята... 

Я усміхнувся своїм думкам. 

— Чому ви смієтесь?! — вона насупилась. 

— Я? — я зазирнув їй в очі, продовжуючи усміхатись. — Та ні, нічого. Піжама в тебе прикольна, настрій підняла.

В голові крутились різні варіанти, і тут на мене ніби осяяння зійшло… Але якого біса, такого просто не може бути.. Певно, я просто хочу спати, треба спровадити її звідси.

— Це не піжама, а кігурумі! — видала вона. 

— Забирай свої кенгурумі собі в хату і там і ний. Ще нема одинадцятої і я можу хоч на всю хату кричати, вчи закони, — я знов позіхнув. — Чорт, а цей вечір міг так гарно закінчитись...

— Так, міг! Ви могли не заважати мені жити, мені треба все до ранку зібрати, а ваша музика.... — вона на секунду затнулась, а потім продовжила. — Кожного вечора одне й те саме, одне й те саме…

Раптом я побачив, як ліфт на наш поверх відкривається, і з нього виходить Наталі.  Вся така на стилі, на розслабоні, але з високо задертою головою. 

Так, Натка любила, коли її звали на західний манер, а саме — «Наталі» і ще обожнювала, коли їй заносили хвіст на поворотах. Але я того робити як не збирався, так і не збираюсь. 

— Значить, щойно кинув все, вирішив завести дівчину? — в шоці заявила Натка, зиркаючи то на мене, то на це непорозуміння в кенгурумі. 

— Я не… —  я вже хотів було все заперечувати, але саме в цю мить я згадав.

Вона змінилась і підросла, сильно підросла, але без сумнівів, це була Міла. В шоці від такого збігу я  підхопив блондинку за талію однією рукою, а другу приклав до маленького невдоволеного ротика. 

— Наташо, давай без цього, бачиш, у мене все добре, живу далі, — я усміхнувся.

Маленьке каченятко щось там промукало в руку, але я на те не зважав.

— Але це просто посміховисько! Де ти, а де...

— Наташо! Не ображай її, вона...

— Зовсім вже опустився! — перебила мене Наташа, в очах її стояли сльози. — Серйозно, як так? Ти тепер просто посміховисько! Подивись на себе! Живеш в якійсь халупі з якоюсь… Я ж завжди підтримувала тебе!

— Я не... — каченятко в полоні трохи послабило мою хватку, але я все ж вчасно приклав долоню їй до рота. 

— Не обзивай мою дівчину! — серйозно сказав я. 

Тепер в голові чітко дозрів план. Наташа залишить мене, якщо побачить, що я дійсно вже не той. Нема того лоску, нема того солоденького хлопчика-соліста. Тепер я такий. Навіть моя найбільша фанатка не змогла мене впізнати, в мене все вийде, це хороший знак…

— Ти... Ти... Ти навіть не зголив щетину! — несподівано видала Наташа. — Посміховисько! 

— О, ну супер. Я — посміховисько, каченятко — посміховисько. Ми тепер одного виду. Лиши нас у спокої, та й іди собі з миром, — я знов позіхнув.

— Не кажи мені, що спиш з ЦИМ! Мене зараз удар схопить, — вона приклала до лоба свою руку тильною стороною долоні і картинно закотила очі, але потім все ж подивилась на мене. — Таке навіть поцілувати неможливо, воно ж просто гидке каченя! Ні, мене не удар схопить, а просто знудить від цього жахіття!

В цю мить Міла в моїх руках насупилась і вкусила мене за руку.

— Ай, каченятко, якого...

— Ти, музикант недороблений, та я... — вона зло подивилась на мене, але я знов був швидшим: притиснув її до себе і втягнув у поцілунок, дивлячись при цьому прямо на Наташу.

Та широко розтулила очі і рота. Так і хотілось вигукнути «Гей, Наташко, рота закрий, а то муха влетить! Влетить і здохне там від недружньої атмосфери».

Я усміхнувся крізь поцілунок, а Наташа... Вона тріпнула своєю копицею розкішного золотавого волосся, тупнула ногою в довгих фірмових підборах і кинулась до ліфта, а потім натиснула на кнопку, дочекалась відкриття дверей і зникла за ними...

Тільки в цю мить я відсторонився від своєї фанатки і перевів погляд на неї. 

— Ти... — тепер в неї в очах стояли сльози.

— Гей, каченятко, ти чого? — здивувався я. 

— Ти вкрав його! — вона почала бити мене своїми маленькими кулачками прямо в груди. — Спочатку Лука кидає музику, потім мене виселяють з квартири, потім я навіть заснути не можу через твою музику, а потім ще й ти робиш таке!

Це все виглядало дуже кумедно, але... А що як вона насправді журналістка? Ні, тільки Наташка й знала, що я живу тут. А вона мене не видасть навіть під тортурами... Та й мала вона для журналістки, і в коридорі вела себе точно не як журналістка…

— Крадій! — вона, схоже, мала ось-ось розревтися. 

— Я нічого не крав, про що ти? — я продовжував усміхатись. 

— Ти вкрав мій перший поцілунок!... — у сльозах вигукнула вона і несподівано зарядила коліном прямо мені в причинне місце...

Любі читачі, запрошуємо  вас стежити за подальшими пригодами Луки і Міли( які, нарешті, таки зустрілися, хоч і при досить несподіваних обставинах) у нашому новому романі "Це тільки бізнес, крихітко!" 

А також запрошую до моєї новинки -  "ЗРАДА. ОДРУЖЕННЯ НА ЗЛО". Це історя чотирьох друзів - двох хлопців і двох дівчат, які знайомі ще з дитинства. Причому двоє дівчат закохані в одного з хлопців, другий хлопець кохає одну з цих дівчат, а чи кохає кого-небудь перший хлопець - взагалі під великим питанням... І от у їхньому житті стається подія, яка різко все змінює...