3. Прикра помилка

 — Привіт! — сказала вона, і тут раптом побачила, що це зовсім не Лука. Так, гітара у хлопця була така ж сама, зріст, фігура і зачіска дуже схожі, до того ж надворі він був у темних окулярах. Але зараз зняв їх і поклав на стіл, і Міла зрозуміла, що це зовсім інший хлопець.

 — Привіт, красуне, — той, здавалося, зовсім не здивувався, що з ним привіталась незнайома дівчина. Може, хоч це й не Лука, але все одно якийсь музикант, і  тому він звик, що до нього підходили фанатки? 

 — Ой, я , здається, помилилася, — Міла відчула, що червоніє. В цьому клубі її прості джинси і футболка виглядали недоречно,  а ще більш недоречним був  пластиковий пакет, куди вона збиралася покласти покупки. 

 — Ні, ти потрапила якраз, куди треба, — заявив другий хлопець, який зовні виглядав повною протилежністю “Луці”. Той був високим, з довгим темним волоссям, а цей — нижчим на зріст, коротко стриженим блондином. — Сідай, замовити тобі коктейль? 

І, не чекаючи її згоди, підсунув до неї стілець та махнув офіціанту, а коли той підійшов, став замовляти якусь випивку. 

“Лука” поглянув на неї і підморгнув. 

 — Як тебе звуть? — привітно спитав він. 

 — Міла.

 — А я Роман, а це, — він кивнув на свого товариша, який саме розраховувався з офіціантом, — Віталій.  А цей скромняга у бейсболці — Денис. 

 — Дуже приємно, — Міла зрештою наважилася і присіла на краєчок запропонованого стільця. 

“А чому б і ні, — подумала вона. — Раз Луці я виявилася нецікавою, то чому маю сидіти вдома і страждати… Тим більше, те, що я познайомлюся з цими хлопцями, мене ні до чого не зобов’язує. Посиджу хвилин десять, скажу, що мені треба терміново йти, і тоді не виглядатиму такою дивачкою, як коли б я втекла одразу…”

Віталій підсунув їй склянку з якимось кислотно-зеленого кольору напоєм, у якому плавав шматочок лайма. 

 — Пригощаю, — усміхнувся він. — А ти де вчишся, Міло? 

 — На журфаці, — сказала вона, вирішивши опустити подробиці, що лише вступає до універу. Хотіла здаватися дорослішою, ніж є насправді, тож сіла розкутіше, закинула ногу на ногу ( добре, що була в джинсах) і відсьорбнула ковток запропонованого напою. Коктейль був досить смачним і наче не дуже міцним. 

Звичайно, якби про це дізналася її мама, то Міла б отримала на горіхи. Адже мама безліч разів проводила із нею виховні бесіди про те, як небезпечно йти кудись з незнайомими чоловіками, а особливо щось їсти або пити в чужій компанії. У мами було напоготові одразу кілька історій про доньок якихось її знайомих, яким у клубі, барі чи на вечірці щось підсипали в напій або в їжу, а потім у цих дівчат були неабиякі проблеми…

І все ж Міла сподівалася, що з нею нічого такого не трапиться. 

 — А ви музиканти? — спитала вона, дивлячись на Романа.

Він був їй найбільш симпатичний, мабуть, через свою схожість з Лукою. 

 — Так, — відповів хлопець. — Взагалі, ми вчимося хто де, а у вільний час граємо.

 — Цікаво, — вона почувалася трохи схвильованою.  — Ой, вибачте, хлопці, мені треба йти, подруга чекає…  — при цих словах Міла дістала телефон і вдала, що читає повідомлення, яке нібито тільки що прийшло. 

 — Та ні, це несерйозно, — похитав головою Віталій. — Ти навіть коктейль не допила. А може, хай подруга приєднається до нас? Набери її…

 — Вона хворіє, — на ходу вигадала “відмазку” дівчина. — То я йду її провідати…

Не могла ж вона сказати, що ніяка подруга її не чекає, а вона просто вийшла в магазин… і потрапила в історію. От був у неї талант постійно влипати кудись…

 — Ну, підеш трохи згодом,  — Роман раптом підвівся  і простягнув їй руку. — Ходімо трохи потанцюємо?  Подруга нікуди не подінеться!

Міла розгублено дивилася на нього і не знала, що їй робити…