7

Спогади. Вони повертають нас в минуле, в якому ми були щасливі, люблені, здорові. Туди, де ми почували бажаними. Де було тепло і затишно. І як би там не було і хто би що не казав але спогади нас до певної міри навіть лікують, відволікаючи від болючого тепер.

Крім того, спогади виникають не просто так. Не просто самі по собі. Вони, наче картини, випливають з закамарків давно забутого минулого. І разом із тим саме в той момент, коли ми про них вже давно наче б то і забули.

Настя лежала у себе на ліжку. Вона ніяк не могла заснути. Все крутилося в голові ота подія з Лікою. Настя вже заспокоїлася. Але тепер її мучило почуття провини. Хіба не вона так кляла в думках? Хіба не вона тоді бажала їм обом по швидше покинути цей світ? Хіба не вона кричала німим риком оте «ненавиджу»!? І от тепер, коли час настав, вона чомусь не відчуває ніякого від того задоволення.

Ну і що, що так усе вийшло. Нехай. Хай би собі там зустрічалися. Хай би жили собі і будувати своє «щасливе або не дуже майбутнє». Ну на крайній випадок, нехай би посварилися і розійшлися. Помучилися одне без одного. І потім пішли собі дальше. Тоді б вона, Настя отримала бодай якусь насолоду. Бо бачила би як нещасна Ліка бігає і плаче, як плакала вона свого часу. Але тепер, коли одного уже нема а друга на грані, який сенс з усього того?

Невже слова можуть аж так багато? Невже вона сама, власними словами, своїми от цими-от губами, котрими ще так не давно цілувала того ж самого Дена, так безжально і холоднокровно пошпурила в прірву небуття. Невже це все вона винна?

Ну а якщо б вона нічого не казала? Якби тоді не бажала їм смерті – то вони би зараз жили? І все було би інакше. І всі якось шукали собі місце під сонцем. І кожен би міг рано чи пізно попросити пробачення за свої вчинки. Бо і вона, Настя, теж була не ідеальна.

Але тепер всього цього вже не буде. Не зможе бути. І що з того, що її кривдники отримали своє, якщо їй від нього ніякої радості. Для чого така помста?

Настя пригадувала собі миті, як вони з Денисом гуляли. Як цілувалися під зорями. Як втікали від дощу і прибігли додому повністю мокрі до нитки. Як він проводжав її до хвіртки. І як вони стояли ще довго, бо не могли ніяк розійтися. Бо кожна хвилина їм здавалася вічністю. І як ця вічність поглинула його.

Дівчина відчула як відчинилися двері і до кімнати увійшла Наталі. Вона лягла біля Насті і обняла її за плечі. Від її обіймів Насті стало трохи легше. Вона заспокоїлася і поволі почала засинати.