5

Наталі появилася в хаті так не тихо, що Настя навіть не відчула коли та зайшла. І чи заходила вона взагалі. Бо таке було враження, що дівчина не відкривала дверей. Вона зайшла на кухню, наче не йшла ногами. Бо не було чути кроків.

– Ой, ти мене налякала! – схопилася Настя. – Я навіть не чула, як ти зайшла.

Наталі лише усміхнулася, як завжди вона робила в таких випадках. Вона ніколи не оправдовувалася. Так, наче це її не стосувалося.

– Не бійся сестричко! – промовила дівчина. – Я тебе ніколи не скривджу. А мій чай, як я розумію, уже встиг вистигнути. Дякую, що зробила. Я забула сказати, що можу затриматися. Але нічого страшного. Буде і такий. Мала тобі сказати, там твій телефон дзвонив. Напевне якийсь легінь.

Наталі усміхнулася. Вона ніколи не дулася. Не бурчала. І навіть коли підколювала, то робила це легко, не вимушено. Так, що і ображатися не було на що. Ну який легінь міг би дзвонити Насті. Та ще й з самого ранку! Тим паче, що їй якось не до того. Ще й двох місяців не минуло як Дена поховали. І хоча вони перед тим встигли розійтися, все ж дівчина не хотіла показатися якоюсь не такою. Тай бажання не було.

– Ти і далі думаєш про нього? – спитала Наталі. – А це погано. Не треба жити минулим. Кожен сам обирає, що він хоче. І кожен сам відповідає за свої вчинки. Ти за свої, він за свої. А я за свої. Тобі треба забути його. Тебе чекає майбутнє.

Так, майбутнє чекає. Але яке? Сумне, брудне, чорне, холодне. Бо що вона може. Так, вчиться. Так, має активна в усьому. Так, має нагороди, призові місця і навіть бажання розвиватися. Але чи цього досить? Ні. І не треба себе обманювати.

Хоча. Хоча, хто сказав, що ми можемо впевнено знати своє майбутнє, котре від нас так далеко, якщо деколи навіть не знаємо чи встанемо вранці.