3

Люда відкинулася в кріслі, закрила очі і поринула в своє минуле. Її накрила хвиля спогадів. Все, що вже давним-давно минуло, знову поверталося назад і воскресало перед її очима, набираючи стару форму в новій реальності.

Людмила згадувала, як вона була молода, вродлива дівчина гарно вчилася, була доброю, послушною дочкою. Як вона старалася завжди допомагати мамі. Як вона залишалася вдома, в той час, як її подружки бігли на танці. Хотілося. Ще й як хотілося. Все ж таки молодість. Але татове слово – закон. А тато був авторитетом в сім’ї. чому? Бо завжди був тверезим. Ніколи ніде не шлявся. Зажди повертався з роботи вчасно. Бо хотів додому. Бо в домі ніколи не було сварок. Бо з мамою вони жили душа в душу. Бо розуміли одне одного з одного слова.

Тай мама була жінкою мудрою. А не роззявленою бабою. Вона завжди дбала про порядок в домі. Завжди находила час аби поговорити з нею, зі своєю дитиною. Не з жіночками поплескати язиком. А з рідною дочкою. Ось він, секрет щастя.

І вона, Люда, це перейняла. І так продовжувала. Вона знала, що може розраховувати на підтримку батьків. А відколи одружилися з Віталіком, то на розуміння чоловіка. Бо Віталік був таким же як і її тато. Тож і не дивно, що ці двоє швидко знайшли спільну мову.

Звісно, не обходилося без якихось не порозумінь. Але це були одиничні випадки. В домі завжди мала панувати тиша, любов і гармонія. Це секрет успіху. І вона весь цей час його неухильно дотримувалася.

Перед очима прослизнув образ Марії. Жінка вона наче і робо тяжча була. Нема що сказати. Бо все хотіла аби більше. Але що з того. З чоловіком, братом Віталіка, жили вони так собі. Ходила вона на ліво. І то часто. Спокою дома не було. Бо звідки він там мав би взятися. Ну і що, що так тяжко працювали, наживаючи свій хлам чесно і не чесно. Сварки, крики, прокльони, мати, злість, ненависть, жадоба. І от він – кінець. А що ж тепер? Та нічого. Нічого не залишилося від Марії. Одна лише згадка. І та якась темна.

А про її подружок, котрі так усердно бігали на танці що залишилося? Теж нічого. Бо ж все минає. І всі вони тепер старші жіночки. Усім їм уже тягне на пів сотні. Вік уже дає про себе знати. Хвороби стукаються в тіло. А так нічого вони і не добилися тим. Ось в чому суть.

Он Ірина, колись перша красуня на вулиці. Дівка хоч куди. Гуляти любила ще бозна від коли. Все тягнула Люду з собою аби та «нарешті вилізла з хати», бо мовляв, так і залишиться в дівках. І що ж тепер? Де її гойність? Та ніде. Іра давно вже виглядає як стара баба. Компанії, гулянки, випивка, вільне життя. І як наслідок багато не бажаних хвороб, не бажана дитина, два розводи і втрачене життя. Ось як воно буває. А хто би тоді міг про таке подумати.

А от Артур, перша симпатія Люди. Молодий, красивий, модний. На той час, це був перший хлопака на районі. Не одна за ним сльози лила. Але не вона. Не Люда. Артура вона не сприймала серйозно. Бо знала, що за всім цим стоїть його всемогутня мама, заучка в школі. А він сам особливе ніщо. Але ж пафосу то було повній штанці.

Нема вже Артурчика. Років зо два як нема. Людмила недавно про це дізналася. Загнув в аварії. Любив швидко їздити, плював на закони, легковажив усім чим лише міг. Ще дружину потягнув за собою. Бо їхали обоє звідкись. Причому, ще була вже його третя по рахунку благовірна. Бо дві перших він без особливого жалю вигнав під три чорти.

Людмила їхала і думала, як то все в житті буває не однозначно. Те, що вчора ще задавалося їй таким далеким, таким неосяжним, таким дивним – сьогодні їй бачиться брудним і не бажаним. Хіба не дивно?