2

Повертаючись додому Люда всю дорогу мовчала. Жінка ніяк не могла зрозуміти – як так? невже таке було можливо? Невже аж так требу було любити ті кляті гроші ( чи що там ще) аби аж йти на таке?

Сказати, що вона була в шоці, це не сказати нічого! Але з іншого боку. Останні слова були вже аж надто цікавими. «Хтось із вас дуже має силу!». Та яку там силу!? Хто? Де? Навіть не смішно. Ну але, як то кажуть, все можливо.

Вона повернула голову до вікна і дивилася, як облітає з дерев останній лист, кружляючи на вітрі і падає на дорогу, на сиру землю, в брудну калюжу. Ось і все. а ще місяць-два тому цей листок був зеленим, гарним, заступав сонце іншим рослинам, радував око, можливо навіть ховав у своєму затінку якусь малу пташку. Але прийшов його час. І сьогодні він старий, зморщений падає в грязюку аби там навіки залишитися, зогнити і дати поживу для майбутніх поколінь трави, котра виросте на цьому місці весною.

А з людиною хіба не так? Хіба не так пішла Марія? Ну і що їй дало те все добро? Що дало їй все те ґаздівство, про котре вона так дуже дбала? Дочка в Києві. Син десь закордоном. Навіть на похорон не приїхав. Кому та хата нова буде? Та нікому!

Люда поглянула на Віталіка, який вів машину. Та ж вони з ним уже теж не молоді. І теж своє життя провтикали. Бо все робота, робота, робота. Все чогось ще треба. Все не вистачає.

А чого не вистачає їм? Таж наче б то усе є. І син вчиться. І дочка теж на державному. Тай хату нову побудували. І в хаті є, що треба. Господарство тримають. Робота є. А от часу на себе нема. Ось чого їм не вистачає. Часу на себе. Вона уже не раз говорила чоловікові, що вони багато втратили в молодості.

– Всіх грошей не заробиш. А час пройде і треба буде помирати. – казала Люда.

Так, помирати треба. Бо так укладена природа. Але прожити теж треба. Але це вже вибір самої людини. Ще би всі це розуміли.