1

Холодного осіннього дня, місяця вересня, поховали дружину Олега – Марію. Нарешті відмучилася, як говорили всі. Все було як і зазвичай – ритуал похорону, прощання, багато порожніх слів, дехто навіть встиг пустити сльозу. Одним словом, нічого нового цій в справі.

Людмила з Віталіком, як і годиться, були присутні після всього ще й на обіді. Бо ж як не як а найближча родина. Тай і проголоднілися були досить добре. Бо від самісінького ранку нічого не їли – хотіли встигнути. Тож виїхали ще вдосвіта. Ну а на годиннику вже половина четвертої. Тож обід був доречним. І як то іноді буває, коли люди замість того аби подумати щось хороше про покійничка, або згадати його добрим словом – починають налягати на зігріваючий напій. Так, що іноді в кінці замість «вічна пам'ять» починають співати «многая літа».

Олег сидів наче викручений. І його можна було зрозуміти. Весь той час, поки Марія слабувала, він був коло неї. І як не як, а все те мусив бачити, весь час доглядати. Тож і не дивно, що він був таким виснаженим. Ніхто не дивувався тому, що він щось міг сказати не те.

Коли вже всі почали розходитися, чоловік підсів ближче до своїх і почав з ними розмовляти. Він говори мляво, ніби мимрив щось собі під ніс. Щось згадував. Щось відповідав. Так, що всі спокійно слухали, не перебиваючи і по можливості з глибоким співчуттям давали до виходу. Бо видно було, що чоловік втомлений.

Тож і Віталій з Людою почали збиратися помалу на вихід. Ну посиділи, поспівчували. Пора і їхати. Крім того, з ранку був сильний туман. А Віталік уже не хлопець, їхати трохи страшно. Ще й дощик моросив. Дорога мокра.

Але Олег попросив їх затриматися поки всі підуть. Сказав, що хоче з ними про щось поговорити. Ну раз просить – треба почекати. Крім того, можливо захоче поговорити про батьківській спадок Віталіка. Колись вони ж саме за нього не мали спокою, сварилися. Хоча від коли Марія злягла, потреба у тому відпала сама по собі.

– Не буду тягнути кота за хвіст. – почав чоловік, коли вони зайшли до кімнати. – Хочу вам сказати одну річ. Я не знаю як ви поставитеся до цього. Але сказати маю. Марія просила мене розповісти вам правду. Хотіла сама признатися в усьому. Але їй не дало. Тож скажу я сам. Пам’ятаєш, як ти захворів? Тоді пару років тому? Так от, то її була робота.

Моя жінка святістю не вирізнялася. І ви це обоє знаєте. Що гріха таїти. Але те, що вона пішла до старої, я і сам не міг спочатку повірити. Але потім повірив. Тебе хотіли збутися. Аби все прибрати добро батьківське. Тай не лише через це. Сам знаєш. – і почалася довга, глибока і болюча сповідь.