Глава 3

Так, Дмитро змінився. Так, наче його підмінили. Куди й подівся колись життєрадісний і все пропускаючий між вух молодик. Натомість, перед Ілоною кожного ранку стояв похмурий, тихий і працелюбний мужчина.

Жінка запримітила, що у нього ні звідки почало лізти волосся. Діма і до того як зник, ніколи не виділявся густою шевелюрою. Ну але щоб аж так. Це вже перебор. І молодий, двадцяти двохрічний чоловік на очах став змінювати свою «зачіску». Весь перед черепа тепер був гарно відкритим. Хоч до операції, хоч до татуювання. Гладенько, наче виголений. Але цьому він не приділяв уваги зовсім.

Хоча раніше, ще коли вони всі закінчували школу, Дмитро робив собі модну зачіску. І навіть робив міліровку. Модний був хлопака колись.

Так минало літо. З Ілоною Дмитро майже не говорив. А якщо і говорив, то так, наче б її боявся. Або хотів щось скрити. Але от що саме? Це мучило Ілону. Бо вона почувалася винною в якійсь мірі. Так, наче це все через неї. І була навіть не рада, що так ставилася до свого чоловіка колись. А в тім, чи жаліла вона насправді, важко сказати. Бо ж кожна ситуація має свій позитив. І свій Ілона з усього цього таки витягнула.

Якось Ілона, навіть, пробувала поговорити з Дмитром, коли той прийшов з роботи і повечерявши, рушив займатися ремонтом. За не повних два місяці, він сам зробив більше аніж вони планували попередньо за пів роки зробити. І ще й на матеріалах з економив. Плюс на роботі ніяких проколів не було. Тай ще й до того ніяких компаній за весь цей час не водив. Одним словом, вирішив чоловік взятися за голову.

В цілому, все було добре. Але було одне але. Дмитро зовсім перестав спілкуватися дома. Мало по малу, він взагалі почав мовчки заходити до кімнати, брати потрібну річ і повертатися до свого. Якщо вже щось питали, то відповідав. Але сухо, тихо і лаконічно. Тому і не дивно, що всі спроби, до цього часу, були приречені на невдачу.

– Скажи, як тобі обід? – спитала аби завести розмову Ілона. – Може ти чогось би хотів іншого?

Дмитро лише мотнув головою, що ні. І все. він встав з-за столу і тихо пішов з кухні, легенько закривши за собою двері. Чого колись не можливо було допроситися.

«Що ж, можливо у вечері повезе більше. – подумала Ілона. – Все таки нам з ним треба поговорити. Що ж там з ним такого могло статися, щоб аж так змінити людину?»

Але і у вечері нічого нового вона добитися від нього н змогла. Дмитро і далі він свою мовчанку. І не подавав жодних ознак до готовності вступити в діалог.

А от що думав по цьому поводу сам Дмитро ніхто не знав. Чим він жив? Чому так намагався уникнути будь-якої розмови? Що скривав?