9

День був похмурий. Влад повертався з міста. Вже на пів дорозі він догнав Ілону, котра теж йшла додому.

– Привіт.

– Привіт. – відповіла Ілона.

Вона була явно без настрою. Це чулося в кожній букві отого одного слова.

– Ти звідки? – продовжував клеїти діалог Влад.

– Ходила забрати передачу від родичів. Міг би був і помогти.

– Я ж не знав.

– Ясна річ. Ти ж до своєї Наталі махнув. Як завжди.

Ілона говорила байдужим тоном. Але в її словах відчувалася якась нота роздратування. Ні, не роздратування – образи. Або може навіть зневаження самого Влада.

– Причому тут Наталі? – буркнув Влад. – Яке кому діло, куди я ходив!?

– Ну так, ти ж у нас вільний птах!

– Знаєш, Ілона, я справді ходив. Бо ми з нею ходили здавати книжки. Тобі ж читати не треба! А в мене екзамени цього року, як би хто питав.

Дівчина трохи перестаралась. Влад ніколи так не говорив. Він завжди оправдовувався за свій вчинок. А тут на тобі.

– Крім того, – вів далі хлопець, – ми ще й їздили в неділю в театр. І разом готуємося до екзаменів. Можеш думати що хочеш. Це твоя справа. Але я не хочу все життя дивитися на п’яні витівки твоїх друзів.

Це був натяк на поїздки минулого літа і ще з весни з компанією в ліс, на природу, куди Влад тягнувся лише через Ілону.

Розмова заходила в глухий кут. Дівчина не розрахувала своїх можливостей. І вона програла. Бажання трохи погратися ображеної вилилося в бурхливий потік слів, в котрий вона більше не мала сили стримувати.

Влад говорив дуже стримано. Але було зрозуміло, що він глибоко ображений. На що саме, він же і так не скаже. Але в багатьох аспектах він був правим. І Ілона, десь глибоко в душі, це розуміла.

Вони різні. Вони настільки різні, що навіть подумати страшно. За тихим, скромним хлопчиком стоїть брила бажання. А що стоїть за нею? Напевно нічого такого. Ні, звісно, щось таки є. Але не такого масштабу. Не таких амбіцій. Не такої сили. Ось вона – різниця.

– І не дивуйся. Я бачив тебе з Дмитриком. – спокійно вів розмову Влад. – Адже тоді, коли він в лісі получив, це була твоя ідея. Я про це знаю! Можеш не оправдовуватися. В тому не має потреби. Ви давно не однозначно переглядалися. Що ж, так навіть краще. Бо я планую поступати. І вчитися я буду довго.

– П’ять років. – відповіла дівчина. – Це ж не заважатиме нам.

– Ще й як заважатиме! Я поступаю в семінарію. Ну і паралельно в педагогічний.

– Куди? Куди?

– В духовну семінарію. Так що, найближчі років десять моїми коханими будуть виключно старі книги на латині і в грубих палітурках. А ще мало часу і багато екзаменів.

– А як же Наталі? – дівчина думала, що Влад жартує.

– Вона мене цілком підтримує. Це, навіть, її порада. Так, що ми однодумці. У неї ж бажання мати якомога швидше дітей нема.