7

Між тим Влад разом із Наталі подалися на міське озеро. Але не на дамбу, де повно людей, а подалі в кінець, де нікого лишнього нема. День був гарний, сонячний. Надворі було літо. Прекрасне, тепле літо. Тут в іншому кінці озера, де менше шуму, гамору і людей, співали пташки, перестрибуючи з гілки на гілку старих дерев, котрі кидали тінь на стежку.

Хлопець з дівчиною прогулювалися стежкою, слухаючи спів пернатих і роздумуючи над чимось, що потребувало тиші. Влад штовхав мотоцикл, тримаючи його за руль. Наталі йшла збоку. Вони не проронили жодного слова. І разом із тим наче розмовляли між собою, повністю розуміли одне одного з пів слова. Так, наче вони знають одне одного тисячу років. І їм не потрібні слова аби щось сказати. Вони говорили одне з одним поглядом.

– Знаєш… – першим порушив тишу Влад.

– Знаю. – відповіла дівчина. – Ти, головне, ні про що не переживай. Все вирішиться. Твоє завдання інше. І ти це знаєш. Ми це знаємо.

Вона пильно поглянула на хлопця.

– Це все не варте того аби про це думати. – продовжила дівчина. – Насолоджуйся ,краще, співом пташок. Яка тиша. Яка природа. Ти ж цього давно хотів, чи не так?

Так, Влад давно хотів відчути саме це. Те, що він відчуває зараз. Цей спокій. Цю тишу. Це цвірінькання. Все це він давно хотів почути.

Влад не питав звідки Наталі знає, чого він хоче. Він взагалі не ставив дурних питань. Він просто рухався. І більшого він не хотів. Лише аби поруч була людина, яка його розуміє. Яка справді вміє відчувати. Яка знає що і де сказати. Це так важливо для нього.

Її голос, її образ, її чітке формулювання – все це полонить його. Але разом із тим, він не відчуває якихось нападів ейфорії як при закоханості. Ні. Він цілком нормальний. Жодних порушень мислення. І це прекрасно, бачити поруч себе таку дівчину і разом із тим володіти собою.

Влад чомусь, сам не знав чому, але знав, що Наталі ніколи його не зрадить. Що вона буде з ним поруч все подальше життя. Так, наче на підсвідомості хтось йому про це говорив. Але хто, він не міг сказати. Бо не розумів, звідки в нього такі знання.

Ах, якби все це відбулося з ним трохи раніше – він би і школу закінчив із золотом. А так, доведеться тішитися тим що є. Але і цього більше ніж досить

І це наполовину братерство, наполовину дружба стимулювали його більше розвиватися аніж будь-що інше. Цей холод в очах Наталі запалював більше аніж тисячі вогнів. Він розумів цей холод. Він його бачив іншим – теплим, дружнім, приємним а не спопеляючим.

Вони гуляли в тіні старих дерев, подалі від усіх лишніх очей. А десь високо, вгорі, Мойри плели в свою нитку їхні долі.