2

Рівно об одинадцятій Влад уже чекав Ілону. Така пунктуальність не могла не радувати обох. Бо і дівчина не хотіла змушувати себе довго чекати. Так, що вони майже не втратили часу на марно.

– Пішли, прогуляємося. – запропонував хлопець.

– Лише не до річки!

– Боїшся русалок? Чи не довіряєш мені?

Влад усміхнувся. Це виглядало як жарт. Злий жарт. Бо в той момент по новинах почали крутитися ролики про різного роду «пригоди закоханих» або про те, як закоханий хлопець через ревнощі…

Ні, Влад не такий. Він надто ніжний аби дійти до такого. Але й разом із тим надто замкнутий аби знати, що він не маніяк. І це теж варто враховувати. Але Ілона боялася іншого. Вона боялася того самого, що і минулого разу. Того не зрозумілого, не знаного, не відомого. Але так страшного, небезпечного, потойбічного. Принаймні, так вона це розуміла.

– Та перестань, ніяких русалок не буде! Обіцяю! – усміхнувся Влад – А чого ти так боїшся? Розкажи мені!

І поки вони отак от малими кроками прогулюючись рухалися кудись, дівчина розповіла йому про свою прогулянку. Влад нічого не сказав. Він взагалі мовчав весь час. Не перебивав. Не перепитував. Не підсіювався, чого так боялася Ілона. Він просто мовчав.

Лише вкінці розповіді він сказав, що не бачить в тому нічого ані смішного ані дурного ані ніякого іншого.

– Яка тобі різниця що там колись було. – спокійно відповів хлопець. – Було і пройшло.

Він наче хотів її заспокоїти. Хотів аби дівчина забула про той вечір. Хотів аби вона не думала про містику, про щось надприродне.

– І взагалі, моя тобі порада, менше думай про то! – сказав Влад. – А поки ти зі мною, можеш нічого такого не боятися.

Його слова були впевненими, заспокійливими а разом із тим, вони звучали якось дивно. «Доки ти зі мною, можеш нічого не боятися!». Так наче він може контролювати це. Або може впливати на щось. Чи знається з такими речами.