Глава 7

Знову настало літо. І знову повіяло теплом. Все росло, розросталося. На городах уже почалася пора сапання. Сонце вставало що раз вище і пекло що раз сильніше. Все було просто чудово.

Єдине, що не давало спокою всім – це довга відсутність дощу. Для тих, хто не має уявлення слід пояснити, що відсутність дощу на весні або на початку літа може призвести до відсутності урожаю восени. Все дуже просто. Гарний дощик, а краще два-три на весні, це запорука того, що в середині літа у криниці буде вода і вся городина змогла набрати собі достатньо вологи аби рости.

Тому люди день поза день почали бідкатися, що ж робити. А робити тут нічого. Бо ніхто не може дати з тим ради. Це ж природна стихія. І буває вона тоді, коли сама приходить. Або не буває. І відповідно з усіма наслідками. Але це вже не її клопіт.

Але людей такий хід подій ніколи не влаштовував. Вони завжди хотіли усім володіти, усім керувати, усім правити. Навіть природою. Але як? Якщо не можна за допомогою науки – то можливо вдасться за допомогою релігії? А чому б ні?!

І багато хто почав в посиленому темпі ходити в храм аби випросити в когось із святих благодатної рідини з неба. Але та чомусь ніяк не йшла. Так, що навіть місцеві найрелігійніші бабусі засумнівалися в тому, чи добре вони все роблять.

Ситуація залишалася стабільно поганою. І ніщо не передвіщало найближчим часом ніяких зрушень чи змін.