2

Настало Різдво. Всі, по старій традиції, збиралися разом родиною. Тільки от цього року все було якось дещо інакше. Цього разу не було діда, котрий завжди всіх вітав з цим довгоочікуваним зимовим святом. Тай тато почувався не так дуже важно.

По трохи всі розуміли, що і до чого. Тому старалися побувати в усіх знайомих і родичів в гостях. Бо хто там знає як буде на наступний рік. В такому дусі тихо сказала мама до бабуся.

– То ти все знав? – спитала Настя брата.

– Знав. – сухо відповів той.

– І мовчав. Так! – вона ніяк не могла зрозуміти поведінки брата.

– А що мав сказати? – відповів питанням на питання Влад. – Що?

– Що все так погано!

– А ти би щось змогла змінити? Ні. То в чому справа! Я чув розмову, там в діда, коли їздили з татом.

– Ти мав мені сказати. Адже ми рідні!

– Мав не мав. Яка тепер різниця. Все йде своєю чергою. Від того нічого не міняється. Є лише те, що є. І ми тут зробити нічого не можемо. Краще замовчи і вдай, що ти нічого не знаєш. Так буде краще.

Сестра дивилася на Влада і кліпала очима. Як це замовчи і вдай, що ти нічого не знаєш? Як це?

– Тато не хоче аби ми знали. Дай йому відчути це Різдво. Може то його останній рік. Доктор казав, що справа дуже серйозна.

Він підійшов і обняв її за шию. Вперше Настя побачила в своєму братові не просто чемного тихого хлопчика а справжнього молодого чоловіка, сильного і твердого.

Він мовчав аби вона не зіпсувала зимових свят. Він мовчав аби в домі був, хоч і мнимий, але настрій. В цей момент вона зрозуміла, Влад взяв на себе все аби бодай якось втримати ілюзію спокою.