7

Літо минало. А з ним і минали старі, добрі, теплі дні юності. Вони відходили в небуття, як відходять і тисячі таких же днів попередньо і потім. Вісі вони однакові. Але ці були найкращими.

Влад не любив осінь. Чому? Він і сам не міг пояснити собі це. Але не любив. Осіння депресія мучила його не один раз. Іноді, навіть з’являвся головний біль. Та хлопець про це мовчав. Він боявся сказати батькам, щ його щось мучить. Адже, це означало би одне – поїздка до лікарні і десятки не потрібних йому процедур, котрі нічого про нього не розкажуть.

Звідки він це знав – Влад сказати не міг. Але ці знання у нього звідкись були. І він вивчав себе кожен день, кожен раз, в кожному випадку. І кожен раз відкривав у собі щось нове. Нове, про яке боявся говорити іншим.

Лише з сестрою він міг бути дещо відкритим. Ну і звичайно, з Ілоною. Обидві будуть мовчати. Навіть якщо і щось зрозуміють. Але ні одна ні друга до кінця його зрозуміти не могли. Тому боятися не було чого.

З іншого боку, він як і більшість (це означає що не всі) людей звик бути в соціалізації. Боже, яке погане слово. А його значення для Влада стало що враз то все більше поганішим. Чому? Він собі це пояснити не міг. Але розумі, що щось у тому є такого, що його відштовхує.

Однак, дивлячись на Ілону, Влад розумів, що сказати про таке нема сенсу. Бо ж вона, дівчина аж надто соціальна, комунікабельна. Тому і не зрозуміє його. Або ще гірше – сприйме за дурного. А це вже може мати певні наслідки, котрих хлопець ніяк не хотів.

Тому і жив таким подвійним життям: одне зверху – для всіх, інше всередині – для себе. В середині він міг будувати в своїй уяві цілі світи, цілі народи, розвивати сюжети з кінофільму чи історії, створювати свої. І при цьому залишатися непоміченим ззовні.

Спочатку хлопець такого боявся. Йому було страшно подумати, що у нього розвивається якесь психічне захворювання. Але з часом це почало давати свої позитивні плоди. Влад почав думати над питаннями, які не міг задати нікому. І лише тут, в середині себе він шукав відповіді на них.