6

Влад перевів погляд на свого старого пса. Той теж доживав свого віку. Але кожен раз, коли хтось ішов – він чи треба чи не треба гавкав і не пускав на подвір’я нікого з по сторонніх. І так багато років. А перед тим, на його місці був інший, такий же самий вірний пес. І так само гавкав. І так само чесно служив господарям. Але це не врятувало його від старості!? І смерті?!

Сьогодні, коли вони поверталися додому, Ілона обіцяла зайти. Але чи зайде, то не факт. Бо ж вона цього до тепер ніколи не робила. То в честь чого їй це робити нині?

Але вона таки прийшла. Ілона зайшла на подвір’я тихо. Так тихо, що навіть старий Бровко не відчув, поки дрімав в буді. Вона пройшла доріжкою до хати. В хаті було чути як хтось щось голосно говорив. В той момент на веранду вийшла Настя. Вона і направила дівчину до Влада. Хлопець сидів на лавці, обперши голову руками. Він про щось глибоко думав. Бо майже ні на що не реагував. Ілона підійшла ближче.

– Привіт!

Влад наче пробудився від сну. Він поглянув на неї здивованими очима. Так ніби він її зовсім не чекав.

– Привіт. Сідай! – Влад посунувся.

Він відходив від своїх думок, як від глибокого сну.

– Чесно кажучи, я не думав, що ти прийдеш. – сказав Влад.

Звісно, що він не думав. Це було видно.

– Я хотіла прийти швидше. Але терас було ще корову подоїти. Бо бабуся на городі. Ти як?

– Та я як я. Нормально. – відповів хлопець. – Таж не мене поховали.

Відповідь була явно не в його стилі. Сарказм був йому зовсім не властивий. Але це можна було списати на нервозність, переживання, недосипання.

– Вийдеш пасти?

– Вийду.

Ілона сіла ближче. Вона торкнулася рукою його руки.

– Влад, давай поговоримо. Я розумію, що тобі зараз не просто.

– І того ти тут. – якось без інтонаційно продовжив хлопець.

Вона кивнула головою. А який сенс брехати. Бо це правда. Вони сиділи мовчки. Бо кожен з них не знав, що сказати. Ілона боялася чимось зачепити Влада. а той в свою чергу не мав чим продовжити діалог.

Лише її рука, що торкалася його руки, дарувала йому якесь дивне відчуття тепла і спокою.