1

Але розповідь Люди загнала Олену в ще більшу невизначеність.

– Отже, він скривав, що хворий?! – спитала вона ще раз.

– Ну так! – відповіла Людмила.

Це було куди гірше аніж те, про що можна було подумати.

– Я би хотіла поради. – сказала Люда. – Сама розумієш якої!

– Так, так. Розумію. У мене є один знайомий лікар. Він дуже хороший спеціаліст. І міг би поглянути. Але якщо там все так серйозно, то навряд чи він щось допоможе.

– Господи, та хоч щось! – вигукнула Людмила. – Бодай якусь надію. Бодай один промінь. Бо я навіть не знаю, ні що думати ні що казати. Мені його шкода. І самій страшно.

Надія. Це слово несе в собі певний зміст, якусь скриту позитивну інформацію, котра заставляє продовжувати пошуки, коли вже немає шансів, котра заставляє вірити, коли розум охоплює повне безвір’я. Лише одне це слово дає сили боротися і йти далі, долаючи труднощі, які здаються нездоланними. Надія. Одна з головних чеснот. І одна з базових речей. Надія – духовний заряд, при якому відкривається «друге дихання». Заряд, при якому людина може проти такі грані, які би ніколи не проходила зі своїм холодним розумом.

– Чесно кажучи, то дуже мало відсотків. Але треба пробувати. – відказала Олена.

Вона бачила перед собою розпач. І цей розпач затінив собою її проблему, котра тепер їй здавалася не такою страшною, не такою болючою, не такою сильною, не такою важливою. На кону стоїть життя людини. Ось що страшно. А зі своїм Ромком вона якось розбереться. Навіть, якщо це і правда, то не так страшно. Вкінці кінців, люди ж якось живуть ще не з таким.