9

Минав третій день їхнього з дружиною перебування на не передбачуваному відпочинку а Віталік все ще не знав як би то правильніше зробити, відкрити їй правду. Він не хотів псувати остаток їхнього перебування на лоні природи і тиші. Але рано чи пізно все рівно воно вилізе. Далі тягнути вже не можна. Тож коли вони сиділи вечором на лавці і Люда почала знову щось по своїй лінії розлучень – Віталік не витримав.

– Ти знаєш, я маю тобі щось сказати. – почав він і запнувся.

Люда насторожилася. Ось вона – мить істини, заради котрої він її витягнув сюди. Мить, яка розділить їхнє життя на до і після. Мить, котра має розірвати їхні долі на двоє, наче старе простирадло.

– Я… я дуже не хотів про це говорити. – продовжував, запинаючись Віталік. – Але далі мовчати я не можу. Я хворий. Дуже хворий. І можливо, скоро помру. Тому, хотів би…

Він замовчав. Віталік блукав очима шукаючи підтримки в неба аби продовжити, аби сказати дещо не приємне, страшне, болюче.

– Лікар сказав, що це ніяк не лікується.

Людмила мовчала. Вона чекала зовсім іншого. Що він зустрів іншу. Що йому набридло таке життя. Що він втомився від цього всього. Навіть, що в нього є позашлюбна дитина. Всього. Лише не цього. Лише не такого от кінця.

Вона дивилася на свого чоловіка і розуміла, що вона його ніколи не знала. Перед нею людина, про яку вона вже геть забула, загубила зі своєї пам’яті з плином років і подій.

І чому вона весь той час думала, що він їй зраджує? Чому готова була обвинуватити його в усіх смертних гріхах? Чому? Чому вона була готова до всього, лише не до цього? Чому вона забула, що він також людина і може хворіти, нездужати, померти? Чому вона це виключила зі свого списку підозр? Ні, навіть не включала до нього! Ось, що тепер гризло сумління Людмили. А все виявилося зовсім не так, як вона думала. Зовсім.

Вона не знала, що відповісти. Не знала, бо їй було соромно за всі свої дурні підозри. І за те, що вже давно забула нормально говорити зі своїм законним, богом даним мужем.

Це був шок для обох. Але й певною мірою радість, бо вони нарешті знову відкрили для себе одне одного – тих молодих Віталіка і Люду, котрі багато років назад сказали одне одному – «обіцяю!».