2

Віталік вів машину. Він уже якось змирився з тим фактом, що людина смертна. І що смерть, як невід’ємна частина самого буття людини не є тим випробуванням, яке людина не в силі пройти.

Він пригадував, як ховали діда Тихомира Артемійовича. Як ховали дядька Антипа, старого колгоспного сторожа. Як померла баба Явдоха. Все це він знав і сприймав нормально. Вони для нього були старими і древніми, які прожили на світі вік і не боялися представитися у світ пращурів. Це було цілком закономірно. І тому не викликало ніяких здивувань.

Але коли мова йде про когось молодшого. Набагато молодшого. Який ще має купу незакінчених справ. Який ще не встиг нажитися на світі. Який ще має борг перед батьками і дітьми. Який ще не встиг перших відпустити з миром у кращий світ а останніх поставити на ноги.

Він їхав а сльози самі котилися з очей. Як так? Адже, це означає кінець. Кінець усьому. А головне, лишає дітей батька, дружину чоловіка. Здорового, робо тяжчого чоловіка. « За що? – питав сама себе Віталік. – Ну невже я такий поганий був? Невже все має бути аж так? Навіть побачити своїх дітей дорослими не зможу! Чому? Чому так?!»

Три місяці тому, коли він в черговий раз проходив медичний огляд, один дуже поважний лікар відвів його в бік і тихо прошептав невтішну річ. Діагноз – смерть. Скільки йому залишилося: може рік-два, може п’ять, може трошки більше. А може і того ні.

– Є речі, перед якими медики безсиллі. – промовив слуга Ескулапа. – Нема ради. Ми можемо дещо трохи відтягнути. Можемо намагатися призупинити розвиток хвороби. Але вилікувати вас ми не зможемо. Рак – хвороба нервова. Більше нервів – швидше в гріб. А у вас він задавнений, розвинений по всьому організму. Тому будь-які спроби будуть марними. Це я вам так по правді скажу. Звісно, наші колеги радять відразу оперативно втрутитися в ситуацію. Але, як показує практика, на такій стадії це вже запізно.

Тепер, їдучи назад додому від батьків, Віталік пригадував слова старого доктора, котрий порадив йому зменшити навантаження, більше гуляти, не палити, не гризти себе усім підряд.

Все це добре говорити. Але як? Як це не гризти себе! Адже, він весь час те і робить що думає як заробити грошей аби можна було дітей нормально відпустити між люди. А ще, скоро Влад закінчить школу. Рік-два і він буде студентом. А далі мала. Також треба. Як тут не гризтися?!

Але найголовніше, чому він так себе вгробив, Віталік не хотів згадувати. Боявся самої навіть думки про це.