Глава 4

А тим часом справи в сім’ї Влада йшли своїм руслом. Тато і справді дещо змінився. Він наче і хотів щось сказати. І разом із тим боявся. Але боявся чого? Адже, поза очі всі уже зробили свій висновок. І щоби він зараз уже не сказав, це не було б таким болючим ударом як тоді, коли того ніхто не сподівався.

Так минали дні. Віталій ходив понурий. Він уникав сімейних розмов, менше говорив і дуже часто навідувався до своїх батьків, котрі жили в іншій області. Все це виглядало доволі не однозначно. Бо до того часу він таким не був.

Та життя змінює людей. Тож і могло змінити і його. Нічого в тому дивного нема. Єдине, про що шкодувала Люда, що він хоче залишити в пам’яті дітей про себе поганий слід. Діти на таку травму не заслужили! І це її мучило.

Разом із тим в дома почали замічати одну незрозумілу річ – Віталій почав стрімко в’янути. Завжди сильний, завзятий до роботи – він дещо почав марніти. Став блідим. Холодним.

Це не ніяк не вписувалося в теорію про його гуляння на боці. Тоді б він мав бути навпаки живіший від всіх живих. А не такий пожовклий, як мрець.

Щось тут було не те! І що саме слід було вияснити. Але як? Адже, сам Вітя ніколи про свої проблеми не любив розповідати. Він був чоловіком сильним і все вмів скривати від дружини, що би там не ставалося. Тай проблеми він вмів вирішувати сам.

Отже, була серйозна справа. Справа, котра мучила його, з’їдала з середини, заставляла переживати. Але через що таке можна було так себе гризти? Невже якась, не дай боже, хвороба?