Глава 3

Страх минув. А на його місце прийшло перше розчарування. Розчарування в собі самій. Ілона більше не хотіла ні з ким ні про що говорити. Андрій того вечора зник, наче привид. Він навіть не подумав провести її назад додому. А йти треба було вже «мертвою вулицею».

Наступного дня ніхто їй не дзвонив. Навіть подруги, котрі любили прийти до неї, «мовчали». Так, наче всі кудись оділися. Але Ілоні було якось не до того.

Цього року вони посадили город пізно. І от, коли усі «нормальні люди» уже закінчили сапати, тут жара лише починалася. Тож думати багато лишнього не було коли. Цей процес вимагав швидкого руху. І бажано зранку, поки ще сонце не піднялося дуже високо.

Крім того, мама Ілони кожен день ходила на роботу. А тато поїхав на будову. Тому для цієї справи залишалася лише вона з бабусею. Ну і братом, котрий на щастя мав відпустку тепер.

І так, три дні проминули в неї на «зеленому морі», в компанії її незмінної подруги сапи, палючого сонечка і бур’янів, котрі росли краще аніж та сама картопля.

Бабуся Ілони була доброю жіночкою. Вона ніколи  на кого ні не кричала, нікого не напрягала і ніколи нічого не випитувала. Вона могла сказати кілька слів для підбадьорення, підтримки. Але не більше. Вона не лізла в душу, аби звідти витягнути якусь таємницю, котру хтось з певних причин скриває до часу. Тому процес на городі для дівчини не був дуже каторжним. Крім того, праці Ілона не цуралася.

Але крім городу було ще й господарство. Котрим Розалія Армірівна, старалася займатися сама аби не надто перенагружати онучку.

– Все має свої межі. – говорила вона. – Знати маєш. Але твій час ще прийде. Ти головне ніколи не спіши. Все приходить своєчасно. І ніщо не треба пришвидшувати.

В цих кількох словах вона вкладала глибокий сенс, в якому говорилося і про процес праці, і про стосунки, і про дорослішання. Усе.

Бабуся, хоча і мала лише чотири класи школи, але була кращим від усіх педагогом.