9

– Куди підемо? – спитав Андрій.

– Не знаю. Може просто прогуляємося.

Ілона не хотіла ніде світитися. Їй хотілося просто побути десь, с кимось, чи може радше на самоті. Але вона боялася. Боялася лишатися одна десь в темноті ночі. Хоча що таке темнота?

Вони гуляли темними вулицями і дивилися як з-за хмар виходить повний червоний місяць.

Небесне тіло заворожувало. Воно була так близько до землі, що здавалося, от-от впаде з тієї небесної висі і розіб’ється об землю, знищивши і люд грішний на ній. Але нічого не падало. І не збиралося нищити мирно спочиваючих людей. Все було як і завжди спокійно. І тихо.

Так вони пройшли аж в самий кінець вулиці, що вела на поле. За останніми дворами починалося пасовище, а через річку поле. Ілона не хотіла далі йти.

– Та ну, ні. Давай вертаймося! – сказала вона Андрієві.

Ілоні справді було якось тривожно знаходитися тут в такий час, під покровом ночі, коли всяка нечисть вилазить зі своїх сховків і бродить в полями і роздоріжжями, шукаючи припізнілих любителів погуляти аби добре їх напудити. Або ще гірше, взяти до себе.

І всі ці розмови були небезпідставними. Ще й як не безпідставними. От не давно, на старому дереві, що в кінці пасовиська, просто над річкою, одного не дуже доброго ранку знайшли повішеним місцевого чоловіка. А старші казали, що там не вперше таке. Це навівало страх. Тому дівчина не хотіла далеко заходити. Бо мало що може статися.

– Давай вернемося. – сказала вона Андрієві.

– Ти, що боїшся? – той лише засміявся. – Я думав, лише Влад може вірити в такі дурниці.

– В які дурниці? – вже нервово спитала дівчина.

– Ой, та ніби ти не того хочеш вернутися, що там знайшли були… – він замовк на пів слові. – Ну з ним то все зрозуміло. Але ти!

Ілона замовкла. Вона не хотіла сперечатися. Це буде марно. А з іншого боку – виглядало, наче Андрій останньою фразою відверто насміхався з Влада. Але для чого? Аби показати свою вищість? Над ким? Може аби показати свою «продвинутість»? Та ну, це навіть не смішно.

Раптом, з боку річки почулися якісь не зрозумілі звуки. Так, наче би хтось ступав по сухому гіллі. І шарудіння, наче хтось йшов по осінньому опалому листі. Але ж навколо літо.

Обоє завмерли. Чого вони чекали?! Відповіді не знали ні він ні вона. Лише страх вкривав мурашкам їхні тіла.

Шурхотіння почало ставати що раз все сильнішим, наче приближалося до них. І Андрій без лишніх розмов вхопив Ілону за руку і потягнув геть.

Вона ще так швидко не рухалася. Аж задихалася. Ілона сама того не підозрюючи бігла. І при чому краще ніж її обламаний кавалер.

Такого кросу вона давно не робила. Ну нічого страшного в тому нема. Рух – це життя, як не як. Головне, що не вмерли від інфаркту. А решта байдуже.

І лише зараз, коли вони вже стояли на сходах клубу, де на повну йшла дискотека, Ілона раптом зрозуміла, що Андрій тягнув її туди не просто так. Він хотів її сповісти. І лише якась невидима, зла чи добра, сила змусила змінити плани цього горе мужчини. «Погань! – подумала дівчина. – То от чого він так хотів прогулятися!» Їй наче пелена з очей впала. Невже аж так!? А вона і подумати не могла.

Андрій стояв з другого боку перил і дивився кудись розгубленим поглядом. Він більше нічого не пропонував Ілоні. І було самозрозуміло чому.