4

Ранок видався похмурий. Видно в обід знову буде падати дощ. Ілона пасла корову. Вона сиділа на старій, зламаній вербі, котру минулого року звалила буря і на котрій вони часто з Владом сиділи і розмовляли.

Але сьогодні його не було. Як і не було вчора. І позавчора. І так цілий тиждень. Не було і Насті, його сестри. Лише його дідусь Охрип пас корів. Ілона не хотіла питати в нього про Влада. Тим паче, що їхня остання розмова мала доволі не дуже світлий відтінок.

Зараз їй було дуже самотньо. Не вистачало того спокою, який тут з’являвся разом із Владом. Не вистачало його тихого, легкого голосу. Не вистачало жартів, які він розповідав, хоча сам рідко коли сміявся.

І справді, його рідко було можливо вивести з рівноваги. Так, наче він уже прожив тисячу років, все перебачив на своєму віку і тепер нічому не дивується.

Втім, дивуватися нема чому – він стільки всього перечитав. От має вільну хвилину і вже якусь статтю з газети бере чи бодай пару сторінок якоїсь книги. «Дивиться на ті книжки як кіт на сало!» – сказав колись Андрій. Дівчина зітхнула. Андрій. Яке прикре розчарування. Хто би міг подумати, що він такий. А ще строїв з себе бозна що.

Андрій завжди вмів справляти не себе перше враження. Він виглядав гарно. І язик мав підвішений. А за тим було абсолютне нічого. Порожнеча. Бо навіть міну від Влада він мало знав, ще менше чимось цікавився а головне любив гарно погуляти і був страшенно самозакоханий. От вся його природа. Яка мілина. Вже від тепер

Ілона встигла все це побачити а три тижні. О, це ж так багато часу проминуло. І от як пробила година, Андрійко, наче зачарований принц, показав їй перед усіма свою іншу, зовсім дику, натуру.

Ілона не хотіла навіть згадувати про це. Адже, вона десь підсвідомо це мала знати. Навіть сам Влад її колись попереджав про це. В одній із розмов він відкрито сказав: «Андрій егоїст. Він лише показує з себе гарненького. А насправді зовсім інший. Повір мені!»

Тоді вона сприйняла ці слова як образу, мовляв Влад просто ревнує. А виявляється він мав рацію.