8

Сонце стояло високо на небі, просто «на саме вполудне», тобто в обід. Тож на дворі можна знаходитися лише в холоді. Тож Владик почимчикував до стодоли аби там собі десь прилягти коло сіна. За ним потягнувся і старий чорний пес. Здоровий псюра, котрий вже давно жив тут. Хлопець вже й не пам'ятає скільки років. Бо від коли себе знає від коли він, незмінний намісник господаря, пес – Шарін. Він любив хлопця напевно найбільше від усіх, усією своєю собачою любов’ю. Завжди плентався за ним повсюди.

І от тепер він опустивши свій пухнастий хвіст в долину і рухався вслід за Владиком. Але хлопець передумав сидіти в стодолі і пішов в садок. Там легенький вітерець гойдав вершки дерев і робив прохолоду в цілому саду.

Старий, великий сад. Хоча частина дерев у ньому вже давно не та, що була. Звісно, що ні. бо ж дідо Влада кожного року підчищає його, вирізує старі, хворі дерева. А натомість вони садять нові. От і цієї весни посадили три груші, дві яблуньки, черешню і ще кілька інших дерев. І як на диво всі вони прийнялися. Тепер їхні зелені листочки гріли серце обох садівників. Бо що може бути кращим, аніж бачити плоди своєї праці. Бачити, як дерево прийнялося і росте. Як мале телятко виросло і стало дорослою коровою. Як маленькі курятка виростають і стають дорослими курми. Як все, що ти посадив весною зійшло, виросло і тепер лише чекає свого часу аби восени дати тобі належний урожай як дарунок за твою працю. Що може бути кращим за це відчуття. Відчуття закінчення справи.

Владик сів під деревом. Тут було тихо і прохолодно. О так, тихо. І ця тиша надихала. Вона входила в його мозок, в його внутрішність. Вона давала якесь не зрозуміле, не вивчене ще ним почуття розслабленості. Почуття комфорту. Зараз, отут сидячи на землі він почувався неймовірно щасливим. І нехай все решта почекає.

Але все решта не чекало. Воно йшло своїм шляхом, своїм курсом, так як це було закладено від самого початку. Так, як це тривало тисячі років до. І триватиме після. Але про це хлопцеві не думалося. Ні, він думав про інше. Він думав про Ілону. А що як сказати їй правду. Може Жанна права, треба бути більш говіркішим. Бо іноді Владикові не ставало тієї сили аби сказати те, що він думав. Встидався? Напевно. А може боявся чогось? Можливо. Боявся бути відкинутим. Боявся бути висміяним.

«Але так, справді, нічого ніколи в житті не побудуєш – думав хлопець – Он Славко, вчиться погано. Ну вкрай погано. Фактичний двійочник. Тай з поведінкою не так щоб надто краще. А от з весни якось почав зустрічатися з Оксаною з паралельного класу… Останню контрольну написав на чотири!» Так те чотири було аргументом, чому Славко поступив правильно. Хоча.. Хоча чи на довго його вистачить? Хто його знає.