4

Владик рубав на дворі дрова. Ну а що в тому такого. Адже він уже не маленький. І не слинявчик. Йому майже шістнадцять. А це вже початок молодості. І найбільше сприятлива пора аби чогось вчитися. Бо кожен хлопець має вміти не лише «строїти з себе щось» а й справді щось робити корисне. А дрова в зимі ой як потрібні. І чим їх більше тим краще. Справа не буде така вже й страшна чи важка. Головне вміти. А не просто гамселити сокирою по всьому підряд. Отож, Владик гарно, як показував дідусь, робив цю не хитру але так потрібну справу.

Він думав про себе. Про майбутнє. Про те, що треба буде колись звідси поїхати вчитися. І ніяк не хотів. Йому тут найбільше подобалося. І сама лише думка про те, що доведеться все це залишити ставала для нього не струною. Як і те, що він ніколи не зможе бачити Ілону.

І що він таке собі думає. Яке це все має значення. Та ж ми ростемо і «виростаємо для того аби піти в світ» – не раз говорив йому дідусь, котрий за своє довге і сповнене пригод життя побував багато де.

Ай справді, чого це він так затявся на тому. Ну не буде тай не буде. Тим паче, що Ілона для нього хто? Ну а хто ж вона для нього? Так, вони дружать. Але коли? Тепер, доки тепло і поки разом пасуть корів. А потім повертається кожен до свого, іншого, шкільного, домашнього життя. І лише час від часу пересікаються десь на коридорах в школі. Або по дорозі додому. От і все. І тим не менше, щось тай не давало Владикові сказати собі: «ніхто». Може не хотів того аби могти і далі так спілкуватися як це вони роблять протягом всіх років. Може не розумів усього, що з ним відбувається. Хто його знає. Але як би там не було а дрова самі себе не порубають і не поскладають. Тож треба рухати руками аби стигнути до обіду.

І доки хлопець так морочився з тими думками в голові прийшов дід. Старий, трохи зігнутий, з маленькою, білою як сніг бородою.

– Ну що, Владику, не йде тобі нині бачу робота? – усміхнувся дід. – Щось ти принишк.

– Та ні, все добре дідусю.

– Бачу, що якийсь засушений виглядаєш. Змучився вже трохи певно. То йди відпочинь.

– А хто закінчить? Ви старий. А тато на роботі.

– Не переживай синку, більше днів як ковбас! – і вони обоє засміялися.

Так, більше днів. Їх взагалі ще багато. І зими ще ой як далеко. Але то все лише так здається. «Дні минають швидко, як і наше життя. – пригадалися Владикові бабусині слова. – Не встигнеш обглянутися а вже й старість. А вже й зима». Та не хотів вірити в те хлопець. Не хотів. Бо як таке можуть казати люди, що прожили на світі майже сімдесят років. Це ж таки багато. Не те що він – шістнадцятий наступить через тиждень.

Дід взяв другу сокиру і почав собі рубати. Справи в старого йшли куди краще аніж у Владика. І хоча той вже був задавалося б безсилий але звідкись брала та неймовірна бадьорість і витривалість як брав до рук сокиру. У двох робота пішла куди швидше.

За годину вони закінчили справу. Нарешті дід відклав сокиру на бік. Владик глянув на його старечі, висохлі жилаві руки. Ось вона – старість. Скільки вони вже всього встигли переробити, ті руки. А скільки ще сили  було в тих руках.

– Пішли обідати! – промовив дідусь. – Баба Надя нам щось смачне приготувала певно тим часом.

І треба сказати, що це була чистісінька правда. Адже баба Надя свого часу мала поваром. Мала закінчене кулінарне училище. І не просто закінчене аби мати якусь освіту. А вміла і головне любила готувати добру страву. Вона зажди радувала своїх домашніх чимось смачненьким. А найголовніше, що всі інгредієнти вона брала домашні, свої. Це було звісно що економно. Та головне це здорово. Тож коли сім'я збиралася за столом – їх чекало справжнє кулінарне диво. І кожен раз щось нове. І кожен раз неповторне.