3

Не далеко коло річки сиділа дівчина, ровесниця Владика. Ілона, так звали дівчину, теж пасла корів. Вона вчилася в паралельному класі. Худенька, струнка, з риженькими косичками і невеликим ластовинням на лиці. Вона для хлопця була чимось на зразок друга, подруги. Чи може чимось більшим. Але це питання відповісти він не міг. Ілона була твердий характер. Дівчина любила верховодити в компанії, командувати, вести. А Владик навпаки був надто стриманий аби заставляти когось робити те, що вважає за правильне саме він.

Але тим не менше, ці два різні світи, котрі ще лише розвивалися, знаходили між собою якусь дивну на перший погляд спільність. Щось, що їх поєднувало. І цього ні одне з них не могло собі пояснити.

Владик вважав, що Ілона дружня, комунікабельна, можливо навіть досить компанійська. Так, йому подобалося в ній оте вершенство. Ота її твердість. Така чіткість. Красуні Ілоні ж навпаки, подобався тихий і роботяжчий хлопчина, котрий не вміє строїти з себе казна що. І не бажає комусь на щось дуже вказувати. Він спокійний але разом із тим розумний. Вона запальна і разом з тим владна. Обоє були такими різними. Але разом з тим обоє чомусь найбільше любили бути в одній компанії.

Дівчина сиділа і дивилася тиху течію річки. Зараз, коли спека, води майже не було. Лише не великий струмочок тік поміж камінці. Вода в ньому була чиста-чиста. І така холодна. Дівчина дивилася на воду. В її погляді був якийсь сум. Або може так здалося. Владик підійшов ближче. Він кілька хвилин спостерігав за Ілоною зі спини. І лише після того, як дівчина оглянулася підійшов і сів біля неї на стару колоду.

– Як твої екзамени? – спитав він.

Справа в тому, що Ілона поступала в коледж. І тепер якраз йшли вступні екзамени. Дівчина гарно вчилася. Тому мала всі шанси пройти. Вона конче хотіла на державну групу. І це зрозуміло. Бо нехай та стипендія була не велика. Але краще аніж нічого.

– Не знаю. – відповіла Ілона. – В середу ще маємо задавати один. І через тиждень скажуть.

Видно було по ній, що радості від того вона зовсім не отримувала. Тай яка там радість, вчити в два рази більше, кожен день пари від ранку майже до вечора. Та ще й що семестру екзамени. І це в той час, поки всі інші її ровесники будуть розслаблятися в десятому, а дехто й пів року в одинадцятому, класі. Але так хотіла мама. І це зрозуміло. Мама Ілони була медсестрою в місцевій лікарні. Старший брат уже кілька років тому закінчив коледж – пішов в не цілих двадцять на роботу бухгалтером на елексторостанцію. Так, що тепер уже, за повних чотири роки роботи має трохи більшу зарплату. Одружився не давно. І це в той час доки його однокласники паряться по інститутах. Подібно думалося прилаштувати й Ілону. І хоча це дівчині не надто подобалося, але «треба ж якось далі жити». Тож і послухала маму.

– Не переживай, поступиш! – сказав після довгої паузи Владик. – набір цього року не дуже великий. Так, що думаю, тебе точно візьмуть.

– Та я й якось не дуже переживаю. – відповіла дівчина. – Як не візьмуть то повернуся до школи.

Так, вона цим не дуже сильно переймалася, бо звикла завжди шукати в усьому щось добре. Вона переймалася іншим. Чимось зовсім іншим. Ах, якби ж то можна було описати словами ті не зрозумілі відчуття. Те почуття, що так вводить розум в одурманений стан. Але Владик не зрозуміє. Він надто правильний аби сприйняти її слова. Ах як шкода. А здавалося такий близький. Такий друг. Хоча…

– Зараз би десь скупатися. – промовила Ілона. – Ну не зараз таки. Десь обідом, коли сонце припікає.

– Можна поїхати на озеро. – запропонував Владик. – Ну, туди, за полем.

За полем, це означало близько три кілометри від них. Там, аж майже під лісом, було гарне озеро. Велике, чисте, лісове можна сказати озеро. Колись там була балка. А по ньому тік маленький струмочок, що починався ген аж десь в лісі. Потім, чоловіки взяли і ту балку трактором розширили, насипали звідкись каменю трохи на низ і зробили греблю, бо їм треба було їздити через неї. І так там постало озеро.

Не раз там збиралися компанії відпочивальників. Або просто їздили туди по плавати. Бо воно було справді велике. Можливо не таке вже й широке. А от довгим то воно було.

Владик і сам не раз їздив туди купатися. Сідав на велосипед і ось воно – озеро. А добре викупавшись і висохнувши під сонцем повертався назад. І відчував себе завжди здоровішим. Дівчина була не проти такої ідеї. Потратити дві або три години на себе в саму спеку через обід – а чому б ні. Все рівно робити нічого не треба дома. Тож можна і змотатися.

Але того дня поїхати їм не судилося. І наступного також. Десь коло полудня надійшла велика синя, аж чорна хмара і була така гроза, що ніхто з хати дві години не виходив. Так повторилося і на наступний день. А потім почався затяжний дощ. Так, що після обіду пасти Владик не пішов. Пішов дідусь, котрий мав болотяні чоботи і старий міцний дощовий плащ.

Дощ лив і не переставав. На дворі було холодно. Владик уже думав, що знову почнеться якась повінь. Так було не один раз, коли отакі дощі заполонять усю землю так, що вона вже не вміщає в себе більше тієї вологи.

Однак, повені не сталося. День на третій день не небозводі знову проясніло і ясне сонечко знову почало гладити землю своїми теплим промінням. Все довкола почало буяти ще з більшою силою. Літо лише вступало в права.

Літо – ця прекрасна, щаслива пора дитинства. Ця світла смуга канікул. Цей час перезавантаження для того, щоб восени знову з світлими думками і чистою оновленою головою поринути подовження праці над собою. Пафосно звучить, правда. Але ж це так. Це без сумніву так. І кожен день літа це неповторна мить.