2

Поле. Це чисте колись місце зустрічі людини з природою. Глянеш, і навкруги тягнеться на кілометри ніким не торкана земля. А на ній трава десь до пояса. І десь там череда корів. Десь там інша. А там десь коні пасуться. А ще десь, аж он коло річки, чиїсь гуси вже з самого ранку на березі травичку щипають. І серце милується цією Божою красою.

Влад любив лягти не раз в траву і мріяти, мріяти аж доки не задрімає. Але так краще не робити. Бо корови рогаті, можуть ненароком зачепити, як будуть близько пастися. А ще дідів кінь. Здоровий вороний жеребець. Він так і норовив десь побігти до коней. Але його пускати між інші коні боялися, щоб лошат не покалічив. Або щось бійку не зачав з іншим конем. Тому Той, так звали чорного велетня, пасся зі спутаними ногами. І завжди біля корів. Так було безпечніше видно. А відповідно за цим всім мав наглядати хлопець. Тож про солодкий сон на свіжій траві під ранковою прохолодою можна було лише мріяти.

Нарешті вони зійшли з вуличної дороги. Тепер починалося пасовище. Владик скинув капці і пішов босим. Легенька прохолода торкалася його стопи. Він відчував під ногами кожну м’яку травинку. Природа дарувала свою любов маленькій людині, котра вийшла привітатися з нею.

А сонце вже тим часом почало вставати що раз вище над горизонтом. Нарешті воно вже освітило землю. Перед очима був маленький рай.

Владик погнав корів трохи далі на більшу траву. Там, де вже їх чекав жеребець. Дідо раніше вивів його на пасовисько, бо мав роботу дома. А хлопцеві не дуже хотів доручати вести такого коня самому. Все ж таки той ще дитина. Кінь радісно привітав своїх голосистим іржанням на все пасовище. Тож можна було сміло сказати, що починався новий день.