Повернення

Подвір’я нарешті досягли тієї міри доглянутості, якої завжди прагнула покійна Нінка Гайдукевич. Дачі сяяли прочиненими, чисто вимитими вікнами, теплий вітерець схвально погладжував білосніжні мереживні фіранки. 

А виноградарці почали збиратися. 

Антоніна Іллівна викотила валізу на коліщатах, склала туди одяг, білизну. Люстерко. Фотографію молодого Завірюхи. Тарілки. Пляшечки з ліками. Обрізаний пакет з-під соку, в якому зеленіла розсада. Вазу разом з дрібними ромашками. Вода змішалася з землею, потекла чорною грязюкою по усміхненому обличчю Завірюхи. Антоніна Іллівна зітхнула, і почала запихати кухонний комбайн. Затріщала пластикова чаша. 

Васька розклав по рюкзакам ноутбук, планшет, смартфон, навушники. Згорнув та туго перетягнув гумового човна, склав в чохол. А ось весла ніяк туди не залазили. Василь зламав кожне об коліно,обережно розколов, склав компактніше і все ж таки запхнув в чохол, задоволено мугикнувши застібнув блискавку. 

— Бабо, я бо-о-оюся-я-я! — стоячи на ґанку, ревіла шестирічна Даринка. Вона ховалася в сараї від ревіння страшної газонокосарки, якою бабуся довго прасувала ділянку, і лише тепер нарешті зважилася вилізти.

Бабуся Даринки, гучно тупаючи калошами, носилася будинком, хапаючи все, що потрапляло під руку — одяг, посуд, книжки, фотографії та іконки, які берегла від Даринки й протирала чи не щодня ганчіркою, а тепер зривала зі стін, наче оголошення настирливих рекламників. Усе це вона жбурляла в роззявлену пащу величезної старої сумки. Десь там на дні вже лежали іграшки Даринки, годинник, електроплитка. 

— Бабо, не тре-е-еба! 

Бабуся кинула в сумку зв’язку сушених грибів і раптом пішла прямо до Даринки, простягнувши перед собою тверду, напружену долоню. Під бабусиними окулярами блищали ясні, ніби промиті, застиглі очі. Даринка закричала, скотилася, дрібно тупочучи, з ґанку й кинулася навтіки.

Крізь прочинене вікно Олена спостерігала як збирається Артем. Рюкзак був набитий до краю, але Артем все одно згрібав речі, запихав їх у рюкзак, згрібав те, що впало на підлогу, запихав у рюкзак, згрібав…

— Ти куди це зібрався проти ночі? — запитала нарешті Олена.

Артем на секунду відволікся від зборів, мовчки поглянув на неї та посміхнувся. Виглядала Олена і справді кумедно — плямисте від синців, опухле після довгого сну обличчя, водорості, що заплуталися в ще не просохлому волоссі. Вона стояла навшпиньках, ухопившись за підвіконня, і стежила за Артемом з якимось натуралістичним інтересом.

— Ніч надворі, Гайовий. Я довго спала. А поглянь… — Олена показала на небо. Було світло як вдень. Небо затягнула рівна біла пелена, що випромінювала м’яке світло.

— Гайовий. Ну і дурень же ти, Гайовий. Ледь не першим спіймала тебе. 

Нарешті він лишив у спокої рюкзак і підійшов до вікна. Обличчя в нього було таке саме, як пелена на небі — світле, спокійне. Він знову всміхнувся, і Олена потягнулася йому назустріч.

— Давай, — вона поглянула на клеймо Анжели, яке багряніло на його руці. — Я теж хочу заспокоїтись. 

Артем взявся за віконні стулки і різко зачинив їх, лише якимось дивом не прищемивши їй пальці. Олена сахнулася, потрапила просто в акуратно підстрижені кропив’яні хащі й майже загарчала в безпорадній люті:

— Ну чому ви мене не торкаєтесь?! 

Знову потік жилами пекучий, але зовсім не кропив’яний жар — слабкий і водночас виразний відгомін колишнього. Олена прикрила очі, глибоко зітхнула, згадала водяну прохолоду й кавуновий запах річки, згадала, як прокинулася на містках із ясною головою й легким, аж занадто легким тілом. І жар згас.

Зате всім іншим дачники допомагали заспокоїтися із неймовірною завзятістю. Ті, хто вже закінчив збори виходили на вулиці і ходили Виноградарем невеликими мовчазними групками, шукаючи тих, кого ще не токнулася всепрощаюча рука. І сама безтілесна й беззвучна Анжела бродила з ними, виникаючи то тут, то там, наче з-під землі виростаючи білим стовпом. 

Особливо завзято до тихої радості не хотіла приєднуватися місцева молодь. Лесю Юркевич знайшли в трансформаторній будці — могло ж і вбити дурепу. Ванько , попри хвору ногу, примудрився вибратися з дачі через вікно, проповзти під парканом і безслідно розчинитися в лісі, про небезпеки якого йому, як і решті, було чудово відомо. Ще двох хлопчиків зняли з високої ялини, перемазаних у смолі, які волали не своїм голосом. Льова-не-можна, який втік одразу після того, як його тимчасова опікунка впустила Анжелу до Виноградара, сховався в котячому царстві Раїси Пилипівни. Усі бачили, як він визирає у вікно дачі й навіть показує носа делегації, що прийшла по нього, ось тільки…

Коти. Вони стали на шляху виноградарців смугастою стіною, обліпили хвіртку, звисали з дерев, вискакували з лопухів — і атакували раптово й нещадно. Зої Федорівні на клапті пошматували руку, а дідусю Волопасу ледь не видерли око.

Тим часом Раїса Пилипівна нарешті знайшла в коморі молоток і повернулася в кімнату, де бурмотів воскреслий телевізор, який тепер не замовкав ні на хвилину. Вона вже висмикнула шнур із розетки, а Льова, захоплено хихочучи, скрутив роги кімнатній антені, але це не допомогло. Білоока, безноса пика дивилася з екрана, який навіть не світився, а палав, палахкотів — і бурмотіла, бурмотіла, скривлюючи тріщину рота. Крізь шипіння проривалися ледь зрозумілі слова: “Впус-с-сти… відчи-и-ини-и-и-и…”.

Гарячий вітерець колихнув гілки, дачники слухняно розступилися. Анжела легко ступаючи босими ногами підійшла до хвіртки… і зупинилася. Просто перед нею на доріжці сиділа дурна трьохмасна кішка — та сама, що вічно кудись падала, або застрягала на дереві, або лізла, відчайдушно переоцінюючи власні сили, битися з іншими котами. Кішка свердлила Анжелу поглядом і вила, щільно притиснувши до голови драні вуха.

Раїса Пилипівна розмахнулася і вдарила молотком по екрану, прямо між білих палаючих очей. Пролунав хлопок, полетіли іскри — і дачний телевізор, головна її гордість і радість, здох навіки.