Пришестя зниклих

Після всього що сталося за останні кілька днів, Виноградар якось притих, розгубився. Ніхто не гуляв вулицями, не порався на городах, не стукав сокирою біля дерев’яних сараїв. Іван лежав на дачі з високою температурою — покусана нога, на біль якої він так довго старався не звертати уваги, нарешті розпухла до глянцевого набряку. Рома ставив йому компреси, лаявся, лякав ампутацією. У колишнього фельдшера клопотів і без Івана вистачало — змінити чергову пов’язку обтесаному сокирою Гайовому, який лише чудом лишився тільки без кінчика пальця разом з половиною нігтя, загнати назад у ліжко невгамовну рибалку Олену, у якої він підозрював струс мозку. Напоїти дефіцитною валеріаною голову кооперативу, яка то оживала і навіть говорила про чергові збори, то раптом забивалася в якийсь кут і мовчки вмивалася там сльозами. Всі дивувалися як швидко і безповоротно підкосила Антоніну Іллівну раптова смерть чоловіка, перетворивши її з владної, самовпевненої начальниці, на якій можна сказати і тримався весь Виноградар, на жалюгідну стару. 

Але справа була не лише в цьому. Ночами Антоніні Іллівні снився один і той самий сон —як вона женеться Вишневою вулицею за тим дівчиськом, про яке було стільки розмов, і не може наздогнати. Дівчисько зникає, провалюється крізь землю, розпадається дощовими нитками, і Антоніна Іллівна плаче: прогавила, випустила з рук живий доказ того, що Виноградар не самотній у цьому схибленому Всесвіті… Якби вона була там, то змогла б її зупинити, вмовити — і не таких на зборах вмовляти вдавалося, коли тарифи знову підвищували. Прогавила, навіть не побачила, поки стерегла в гаражі цю відьму Олену. 

Дітей гуляти не випускали, лише Ава, хоробра та без батьківського нагляду, ганяла Виноградарем на велосипеді. Льова-не-можна, якого забрала до себе Зоя Федорівна, трав’яна відьма, іноді тікав і складав їй компанію — то починав лаятися з-за кутка, то грязюкою закидав. Коротше кажучи, проявляв увагу. 

Артем і Олена сиділи на риболовлі з шостої ранку, і ніяк не клювало. Кожен раз перекидаючи вудочку, Артем відставляв вбік забинтований безіменний палець. І думав, яким незвичним здаватиметься цей укорочений палець, що в одну мить став калікою, потім, коли заживе. Ще незвичніше було уявляти Нінку Гайдукевич мертвою. Рома розповідав, що їй буквально відірвали голову, і дуже дивувався фізичній силі того, хто це зробив. Артем намагався пояснити, що Нінку вбив її власний чоловік, але Рома йому не повірив, адже обгризений скелет Гайдукевича лежав в підвалі серед інших кісток. Олена пояснювала, що такий мрець, коли помститься, заспокоюється і перетворюється на звичайного, який продовжує мирно гнити… Я лише штовхнув її, говорив собі Артем, лише штохнув, а може вона б і сама впала. І тепер треба було звикати жити з мертвою Нінкою в голові. 

Олена сиділа трохи далі — у розтягнутій футболці та штанах із багатьма кишенями, перемазаних річковою глиною. Горло вона замотала хусткою, а обличчя досі було в набряклих ніжно-фіолетових синцях. І око запливло, як у вуличного розбишаки. Артем не знав про що з нею говорити. Після гаража, після білого вогню, після Уса, та взагалі після всього. Кілька разів запитав чи не болить голова, поцікавився на що тут краще клює, позичив у неї прикормку — якесь сіре саморобне місиво — і, не розрахувавши, плюхнув щільну грудку біля самого берега, на мілководді.

— Ось чому я завжди ловлю рибу сама, — зауважила Олена. Голос у неї все ще хрипів. 

Мальки закипіли біля берега, знищуючи прикормку зі лютістю піраній. А далі, над темною водою, пливли клапті ніжного туману.

— Це на дощ чи на спеку? — запитав Артем. 

— Тут все завжди на спеку. Полудниця її любить… 

— Тому і літо? 

— Тому і літо. 

Артем згадав, як прокинувся сьогодні від меланхолійної телефонної пісеньки, впав з ліжка, ледь не втратив свідомість від пекучого болю у всьому тілі, ледь доліз до столу… І лише тоді зрозумів, що це будильник, який він сам і поставив, коли невідомо навіщо напросився з Оленою на риболовлю. Вона сама казала, що це чудово заспокоює нерви. Телефон показував 5:30 ранку, 31 жовтня. Маячня, подумав Артем, дивлячись у вікно — на яблуню, яка цвіла вже третій раз.

Олена обережно підтягнула поплавок ближче до латаття. 

— Це, напевно, біленькі собі воду охолодили, — несподівано сказала вона. — Ті, що живуть у річці. Вони прохолоду люблять. 

Артем швидко озирнувся: 

— Вони не прийдуть за нами?  

— Не повинні, я їм вже набридла, — сказала Олена і одразу скривилася, притискаючи руку до перев’язаного горла. — А якщо прийдуть, не звертай уваги. Вони ж почнуть копирсатися у тебе в голові. Думай про інше, відволікайся. Ти чув про холодильник Гайдукевичів? 

“Знайшла чим відволікти”, — подумки похвалив її Артем і кивнув. Височенний холодильник з модними дзеркальними дверцятами, який стояв на кухні Гайдукевичів, виявився щільно забитий, і всі одразу зрозуміли з чого, вірніше з кого, були всі ті делікатеси. М’ясо заморожене, в’ялене, солене, фарш, пельмені, та навіть щось схоже на домашню ковбасу. Нінка запаслася прозапас із винахідливістю доброї господині, щоб діти не виходили з дому та не видали себе, однак вони все ж втекли за свіжиною. Виходить, що спочатку Нінка ходила по подвір’ях сама, або якось заманювала виноградарців до себе. Обирала самотніх, слабких, щоб було легше впоратися. Судячи з кількості кісток у підвалі, щонайменше половина зниклих дачників не згинули, вирушивши на пошуки виходу, а залишилися у Виноградарі назавжди.

Олена, обережно підтягуючи волосінь, вивела на мілину, ступила босоніж в мул і взяла товстогубу рибину за зябра. 

— Ось і обід.

Підлящик відправився в садок, Олена знову закинула вудку й витерла ногу об траву. Артем спіймав себе на думці, що він чекав: ось зараз вода закипить навколо її щиколотки, піднімається густий пар… Олена ніби теж спіймала цю думку. 

— Уса не я спалила, — насупилася вона. — І підмінців тоді теж. Я взагалі не знаю що це було… Я не могла. Не вірю. Гайовий, я ж вогню боюся, боюся згоріти. Найстрашніша смерть. В дитинстві мені снився один і той самий сон. Велике поле, і білий вогонь на ньому від краю до краю. Все горить, і я горю… Так кричала вночі, що сусіди скаржилися. Водили до лікаря, давали таблетки,але не допомогло. А бабуся вирішила по своєму допомогти, замовляннями. І це допомогло. Ось тільки вогню я все ще боюся.