Пряниковий маєток

Вони були знайомі ще з дитинства, знали один одного до найменших дрібниць, навіть власні імена переінакшили по своєму, щоб розуміли тільки вони - Свят і Міла. Вони не могли зрозуміти, які саме стосунки їх об’єднують. Чи це була дружба, чи може романтика. Хоча скоріше за все спали вони один з одним через те, що були протилежної статі. Мілі не вистачало в цих стосунках глибини та пристрасті, про які вони лише читала, а Святу в ній не вистачало шику, щоб гордість брала перед іншими “дивіться всі, це моя дівчина”. Але разом було так затишно, так звично, що Міла була згодна навіть вийти за Свята, якщо так і не зустріне справжнє кохання. 

Все почалося, коли Свят знайшов у бабусі старий, ще радянський намет. Від такої знахідки він одразу ж загорівся ідеєю туристичного походу. Оскільки ночі були спекотні, а намет виявився доволі тісним, то ідеальним напарником виявилася Міла. Вона була не такою лякливою як інші дівчата, і цілком пристосованою до життя, тому була зовсім не проти опинитися зі Святом в заміському автобусі, зі старезним наметом та важкою похідною сумкою. Свят з азартом розповідав про річку Арбузинку та про казкову красу місцевої природи.

Автобус зупинився біля старенької, розписаної зупинки. Вглибині зупинки темнів великий напис “ЙДИ ДОДОМУ”, який зворушив Мілу своєю цензурною дбайливістю. Вони обійшли зупинку і опинилися на краю грунтової дороги, яка вела на поле, що подалі заростало лісом, річку, затінену вербами та густими чагарниками. 

- Оце я розумію, - задоволено сказав Свят, і пострибав вниз дорогою. 

                                                                                   ***

Батько Артема Гайового, завжди казав сину, що від аптечної хімії лише шкода, і ніякого здоров’я, тому в похідних умовах найкращим засобом був подорожник. Аптечної хімії під рукою якраз не було, тому він сидів на колоді під парканом, зриваючи листочки подорожника. Плювавши на листочки, він приклеював їх до численних порізів. Виявилося, що опудало добряче його поранило, бо на деякі рани доводилося ліпити цілі композиції, як в шкільній аплікації. Вночі він не відчував ніякого болю, махав сокирою як навіжений дроворуб. Тепер все боліло та щипало, очі злипалися, в голові стояв туман. 

Чоловіка Антоніна Іллівна поховала сама. Вірніше поховала б, якби їй дозволили інші дачники, які спершу спостерігали за тим, як вона відковирює тонкі пластини глинистої землі, ніби нарізала дорогий сир. Бородатий Юркевич прийняв з тремтячих рук погано обтесаний держак лопати і почав копати могилу. Антоніна Іллівна стояла поруч і дивилася на довгий мішок, звичайний, з-під картоплі, в якому лежало тіло Завірюхи. Місце обрали хороше, над Арбузинкою, подалі від води, але вся річка була як на долоні.

Поки шукали мішок, та палили те, що лишилося від опудала, голова кооперативу сиділа на ганку і витріщалася заплаканими, повними ненависті очима на Олену, яку все ще міцно тримали за плечі Вася та собачник. 

- Ти-и-и… - тягнула вона, зовсім як Валєрка, коли самогон гнав його на пошуки причин всіх життєвих негараздів, а знаходив він лише тітку Світлану. - Ти…

Олена мовчала. Антоніні Іллівні намагалися пояснити, що це був не звір, а якесь дерев’яне опудало напало на її будинок, показували дерев’яні обрубки, які ще довго знаходили в траві та поспіхом кидали у вогонь. Але вона не слухала, і лише хитала головою: 

- Ти-и-и… 

Нарешті Олену відвели подалі, і не уявляли що тепер з нею робити. А вона і не пручалася, дивилася під ноги, мовчала, чим наганяла ще більший страх. Тому її закрили в порожньому, залізному гаражі, де Завірюха колись дбав про свою “ластівку”. Олена спершу зупинилася на порозі, здавалося вона не дуже розуміла чого від неї хочуть, а штовхнути її всередину ніхто не наважувався. Потім, коли вона мовчки зайшла всередину, Василь підпер плечем двері, щоб петлі зійшлися і можна було повісити замок. Ось тут Артем, про якого всі забули, і вирішив скористатися моментом - він стрибнув на Ваську, відштовхнув його вбік і прочинив двері: 

- Тікай!..

У відповідь почулась лише тиша, двері одразу ж зачинили і навісили замок, а Артема, після короткої сутички з Ваською, вигнали на вулицю. Всі крім Остапа Григоровича та Васьки, які добровільно залишилися охороняти гараж, пішли ховати Завірюху. А Артем, який сам дивувався своїй впертості, довго ходив під парканом і кричав одне й те ж саме: що Олена не винна, що звірі це діти Гайдукевичів, і це їх треба ловити та запирати, доки вони ще когось не зжерли. А з опудалом дійсно погано вийшло, і це він сам винен, і нехай його посадять до тих монстрів, яких доглядає Нінка, він згоден, тільки нехай спершу спіймають їх та відпустять Олену… На душі, після всіх цих подій було паскудно, і напевно він пішов би на свою дачу спустошувати останні запаси алкоголю, щоб забути про те чортове опудало, і про Гайдукевичів, і про Олену, якій він однаково не може допомогти. Пішов би, якби не Ава, яка як завжди пропустила, що цього разу відбувається у Виноградарі. Вона ходила за Артемом хвостиком і кивала, округлюючи невміло нафарбовані очі: 

- Я так і думала… 

Невідомо, що вона там думала собі насправді, але моральну підтримку вона надавала.

До того часу, коли виноградарці повернулися з похорону, Артем влаштував собі пункт спостереження подалі, біля чужого паркану, - звідси його ніхто не проганяв, а ділянка Завірюх проглядалася добре. Знайшов колоду, прикотив, встановив в тіні дерев і влаштувався цілком зручно. Він сварив себе за нездатність просто піти до голови садового товариства й героїчно, самотужки врятувати свою кривороту принцесу, нехай їй грець, але з посту не сходив. Ава тепер забезпечувала це лише моральну підтримку, але й найближче спостереження, і прибігала кожні десять хвилин, щоб звітувати про події на ділянці. Це заспокоювало. 

Тому Артем, який задрімав, не одразу розплющив очі, почувши в черговий раз її тупотіння. І підскочив на своїй колоді, як тільки розібрав, що саме вона кричить.