Опудало тринадцятої дачі

Олена здригнулася побачивши незграбне і навіть трохи комічне опудало. Безголове, в коричневому, поношеному плащі на сухих палицях. Консервні банки, які повисли на палицях були схожі на зубаті відкриті роти. 

- Навіщо? - розгублено запитала Олена. 

- Поговорити, - відповів Артем, багатозначно потрусивши опудало в повітрі. 

Вже кілька днів вони жили на тринадцятій дачі. Не зовсім вони. Тут жила Олена, яка тепер не могла повернутися до селища, а Артем бував тут час від часу. В один з візитів він приніс старе опудало, яке знайшов на горищі. 

Артем чесно намагався пояснити дачникам, що Олена не має відношення до нападів монстра-людоїда, і що останки їй просто підкинули. Звісно, вона дивна, тут і сперечатися нічого, тому її і підставили. Зараз він не знає де вона, напевно втекла до лісу через відчинену хвіртку. І взагалі, зараз не про це мова, а про монстра, вірніше про двох монстрів. Насправді це хлопчики Гайдукевичів. Тільки тепер це ніякі не хлопчики, а безформні, багатозубі звірі. Він сам бачив, і ледь втік. А от Нінка про все це знає, і сама їх підгодовує людським м’ясцем. Це не справжні її діти. Та звідки мені знати де справжні? Я не знаю хто їх підмінив… 

З цією історією Артем ходив по селищу ніби рекламний агент, який наполегливо пропонував свою продукцію. Заходив до голови кооперативу, до Васьки та Івана, до колишнього фельдшера Роми. Ледь не пішов до вдівця Уса, який все ще ходив по Виноградару з рушницею і цілком міг дійти до тринадцятої дачі, але Рома не пустив його, адже божевільний Ус цілком міг пристрелити Артема. Рушницю було заряджено мисливським дробом, і це перевірили на козі Валентини Григорівни, яка саме невчасно з'явилася з-за повороту. У повному відчаї старенька покликала Рому для реанімації кози, але нічого з цього, звісно, не вийшло. Так Виноградар залишився без молока. 

Просвітницька діяльність Артема призвела до позачергових зборів. Прийшли не всі, більшість сиділа вдома під замком, хоч нових нападів звіра не було з тих пір, як Олена з Артемом навідались на дачу Гайдукевичів. Антоніна Іллівна пояснила дачникам, що Артем Гайовий хоче донести до них деяку інформацію, яку він сам вважає дуже важливою. Інтонацією та своїми словами вона підкреслила, що його думку вона не розділяє. 

І коли Артем, в черговий раз розповідав свою версію перед недовірливими обличчями дачників, чіпляючись за факти та деталі, які на його думку робили цю історію реальнішою, він так захопився і вже повірив, що йому довіряють, але тут пролунав розлючений крик: 

- Ах ти ж покидьок! 

Стиснувши кулаки від гніву, до нього рішуче прямувала Нінка Гайдукевич. Перелякані дачники схоплювалися зі своїх, принесених за звичкою, стільців, звільняючи їй дорогу, і здавалося, ніби Нінка розкидає їх одним помахом руки. Артем встиг відчути ніжний запах якогось крему перш ніж Нінка невміло але боляче заїхала йому в ніс. Вона вчепилася Артему нігтями в обличчя і закричала: 

- Гад! Покидьок! Виродок! 

Її відтягли вбік. Обережно торкаючись свого носа, який тепер віддавав болем, Артем з задоволенням помітив опіки на блідій шкірі Нінки. Ранки вже майже зажили, і рожеві плямки глянцево виблискували чимось змащені. Так ось чим пахло - це крем від опіків. Значить все що відбулося тоді в будинку Гайдукевичів було насправді. А то Артем вже й сам почав сумніватися, чи не наслали на нього, як казала Олена, морок, - настільки щирою Нінка була у своєму праведному гніві. 

Нінка в руках Роми, який її стримував, кричала, що вона чула всі ці жахливі чутки про неї та її дітей, що це огидно та просто не вкладається в голові, і вона не знає чому так відбувається, адже за все життя так і не навчилася сприймати людську підлість та заздрість. А заздрити насправді нічому, бо її любий чоловік вже два тижні як зник, бо пішов шукати вихід з Виноградара… 

- Та які два тижні! Його вже два місяці не видно! - обурився Артем. - Бо першим його і зжерли! 

На Артема одразу ж зашипіли, бо безпорадна Ніна від цих слів заходилася плачем. Бідолашній принесли склянку води, яку вона випила і продовжила: чоловік наважився на такий ризик, бо дітки хворіють… тут Артем не витримав і крикнув чим саме вони хворі. Нінка, ледве дихаючи від гіркого відчаю, підвищила голос - вони тяжко хворі: ані трави, ані ліки з домашньої аптечки не дають ради. Вона зовсім сама, з хворими дітьми на руках, а сусіди не те що не допомогли, так ще й підтримують ці огидні брехні, та абсолютно дикі наклепи на неї та її родину. 

- Чому ж ви не сказали що дітки хворіють? - не витримала добродушна Зоя Федорівна. - Ми б всі разом… 

- Та коли ж мені, не можу відійти ні на мить, та і сил вже ніяких немає, - Ніна зняла окуляри, і її обличчя стало одразу таким юним та беззахисним. - Хоч би хто навідався… 

Дачники одразу зніяковіли, бо зрозуміли, що й справді виключили Нінку зі свого добросусідського кола, не дружили з нею дачами, не заглядали в гості. І в нормальному житті і в теперішньому всім здавалося, що вона сама трималася осторонь в своєму шикарному котеджі, а тепер виходило, що це Виноградар не приймав Нінку, вважаючи високомірною панянкою. Вже давно не було видно в селищі ні солідну людину Гайдукевича, ні самої Нінки, ні її дітей. І дійсно, ніхто навіть не подумав зайти та провідати. 

Артем з жахом зрозумів, що програв. І всі його ретельно обдумані аргументи та докази тонули в сльозах нещасної Нінки. І він схопився за єдину, як йому здалося, можливість:

- Ну так давайте навідаємося просто зараз! 

Повисла пауза, навіть Нінка перестала плакати. Антоніна Іллівна, яка поглядала на Артема засуджуючим поглядом а на Нінку зі співчуттям, несподівано запитала чи не проти вона якщо всі дійсно зараз, щоб розвіяти всі сумніви, і допомогти, зайдуть до неї…

- Добре, - коротко відповіла Нінка. - Звичайно.

Артем йшов в хвості делигації, і відчував, ніби його ведуть до директора за те, що він розбив вікно. Йшов і дивувався: він так довго намагався достукатися до дачників, а варто було заплакати Нінці, і одразу ж всі повірили. Навіть Васька, з яким вони товаришували ще з дитинства, поглядав на Артема недовірливо та похмуро.