Перший перст мій

До того часу як Олена доросла до більш-менш свідомого віку від бабусі Софії вже мало що лишилося. А те що лишилося сиділо цілими днями перед телевізором в своїй кімнаті, або возилося тихенько на кухні перетираючи банки. Бабуся любила маленьку Оленку, і Оленка любила, не тільки бабусю а ще її казки, історії з тих часів, коли Олени ще не було на світі, а світ уже для чогось існував. 

На фотографіях з чорно-білого минулого сонце було сліпучо-білим, а бабуся Софія була феєю. Ніжною дівою такої краси, що Оленка таких навіть в кіно не бачила. Таку Софію Олена полюбила всією своєю юною душею, так само як і чарівне село Смоляне, родом з якого була бабуся, та її казки. 

Коротше кажучи, навіть по фото було зрозуміло, що такого дід Юрій, перспективний спеціаліст, знайшов в сільській бідній дівчині, до того ж злегка божевільній. В родині проблеми бабусі не були секретом, до них ставилися з розумінням і повагою. А маленькій Оленці здавалося, що так і має бути: всі феї трошки не від цього світу. 

Міські батьки діда були дуже незадоволені його вибором, і не лише через дивакуватість невістки, але і через погану славу села Смоляного. Ходили чутки, що і люди там зникають, як місцеві, так і приїжджі, і помирають невідомо від чого, і бачать усіляке й усіляких - причому не лише сільські п'яниці, навколо яких чорти й так хороводи водять, а й агрономи, і заслужені вчительки. І не вщухали ж вони, хоч би які заходи не запроваджували - плітки не припинялися, при цьому серед іншого обговорювали й геть обурливі речі. Нібито місцевий скульптор, який виготовив пам’ятник Шевченку для встановлення перед сільрадою Смоляного розповідав п’яний, що сам Шевченко тричі йому снився. І всі три рази просив не везти його в це село, і не давати тамтешнім на поталу. Все це звучало як невдалий анекдот, але сам скульптор ледь не плакав, і розповідаючи тремтів всім тілом. Незабаром після цього Шевченко відправився до Смоляного, а скульптор - в психіатричну лікарню. Тому дивлячись на все це батьки могли цілком вирішити, що в Смоляному знаходиться якийсь епіцентр безумства, але передається від однієї людини до іншої невідомим медицині способом. 

Звісно вони були освіченими людьми, культурними, і не вірили у всіляку містику, і шпильку над одвірком свекруха Софії в перший же день вколола не для захисту від відьомських підступів, а просто так.

А ще в ті роки, коли дід Юрій привіз зі Смоляного свою кохану Софію, багато хто пам’ятав, як німці йшли в Смоляне, але так і не дійшли. 

Це було взимку. Невеликий німецький загін - чи то розвідувальний, чи то просто від своїх відбився - прямував до села, схованого за лісами, яке, загалом, нікому не було потрібне. Погода погіршилася, і німці вирішили заховатися в мисливському будиночку, який трапився по дорозі. Місцеві знали, що в цей будинок ні в якому разі ходити не можна, бо там нечистий задере, або ведмежий цар. Тому коли старий мисливець через кілька днів знайшов їх, то сам йти не ризикнув. Спершу він збігав в село, зібрав найсміливіших жінок та підлітків, і всі разом вони наважилися відчинити двері за всіма правилами. 

Німці валялися всередині на підлозі, на лавках, з синіми обличчями, вирячиними очима та розкритими ротами - настільки широко, що губи надірвалися в кутиках рота. Місцеві навіть подумати не могли, що їхня перша зустріч з ворогом відбудеться саме так, більше того, що їм стане шкода цих ворогів, настільки жахливою смертю вони померли. З усього загону вижив лише один - молоденький німчик, який виповз з-під мертвих тіл. Побачивши людей він одразу ж заплакав, і дивлячись на це жінки заплакали теж. Пожаліли, лишили у себе, намагалися вилікувати травами, але не змогли, він помер за кілька днів. Спати він не зміг - цілісіньку ніч сидів, тикав пальцем у пітьму кутів і голосив як очманілий, своєю мовою.

Потім цю історію описували, як героїчний подвиг партизанів, які змогли знищити цілий німецький загін на підході до села Смоляного. От тільки партизанів в цих лісах ніколи не було.

Майбутня фея Софія народилася наприкінці війни. Свого батька вона не пам’ятала, хоч з фронту він повернувся живим. Тільки от втратив ногу, а щока виглядала ніби пожована, вкрита чорною кіптявою, що в'їлася навіки. Дарма сусідки заздрили матері Софії, адже її чоловік зламався всередині. Пив, плакав, і зовсім не радів дочці Вірі та вагітній дружині. А ще шепотів, скоса поглядаючи кудись додолу, ніби у польовому шпиталі під час операції на нозі йому ненароком пришили мертвого німця. І куди б той не рушив, фріц волочиться за ним, скалить зуби - губи ж йому обпекло, усе обличчя попекло, лишилися тільки зуби та очі - дуже світлі, нахабні. Ночами він кидався з кулаками, кидав все підряд в темряву кутків: 

- Провались! Йди геть, білоокий! 

І тільки дід Прокіп умів заспокоїти озвірілого сина, мовляв, німець не страшний, пацан ще зовсім, не буде ж він за героєм вічно волочитися, не витримає та сам і відпаде. 

Однак першим не витримав батько Софії. Одного разу він докульгав до дерев’яного сараю, і відрубав собі той залишок ноги, до якого, як він бачив, був пришитий мертвий німець. Пошкодивши якусь важливу судину він помер від втрати крові. Але помирав радісно, з посмішкою на обличчі, ніби нарешті скінчилися його муки: 

- Пішов, пішов білоокий. 

На другий день після смерті батька Софія прийшла у світ, передчасно. Її мати тихенько пішла народжувати, сама, подалі від покійника та клопотів навколо нього. Навіть не покликала нікого з собою, як заведено, щоб дитину не підмінили. Смолянівські баби-шептухи приходили глянути на дівча, непокоїлися - хтозна, хто міг через батькову кров, без належного нагляду, явитися у світ. І так село погано жило, голодно, тому стало зовсім беззахисним перед тими, хто жив навколо. Старі люди говорили, що в лісі, в річці, в полі і в будинках хтось живе, і ніхто не зможе з цим нічого вдіяти, лишається лише бути сусідами, і лише за певними правилами, і правила ці диктують зовсім не люди. Особливих мешканців місцеві так і називали - “сусіди”. Вони не були ані добрими, ані лихими, бо не мали ні серця, ні людської душі. Від таких істот можна очікувати будь-чого.