Той, хто вийшов з лісу

Виноградар знаходиться недалеко від міста, тому і земля тут завжди була дорога. Рік за роком дачники тримали оборону від багатих загарбників, які неодмінно набудують високих парканів та величезних котеджів, вирубають ліс, і не залишать і сліду від старого селища - дерев’яного, яблуневого, затишного. Звісно десь змогли прорватися Гайдукевичі разом з сім’єю Ус, але основний контингент любовно оберігав сімейні гніздечка. Навіть сусідів, які думали продати свої дачі відмовляли всією вулицею.

Можливо, тому, а можливо, і просто виступаючи в ролі законсервованого нерухомого капіталу, стояли на дорогій виноградарській землі давно занедбані дачі. Дорослі туди не заходили поважаючи чужу власність, а може боялися жалючої кропиви. Зате діти неодмінно знаходили шпарини в парканах і кидалися на пошуки ягід і пригод. Тут завжди була найбільша малина, найсолодші сливи, а в похилених будинках, якщо туди вдавалося проникнути, влаштовувалися «штаб-квартири».

Багато років на покинутій дачі номер 13 на березі річки Арбузинки неповнолітній Артем Гайовий вчився курити, грав в ножички і з цікавістю слухав історії про зимових крадіїв, які обкрадали промерзлі селища. Тоді дача була значно цілішою, і що найголовніше, тоді Артем не лежав носом в грязюці на земляній підлозі, зі зв’язаними руками. Ноги, як він з’ясував за кілька секунд, теж були обплетені якимось дротом.

Те, що він тоді, на річці, просто «вимкнувся», як нервова панночка, було ганебно і заслуговувало на всілякий осуд. І він ледь не повторив свій попередній досвід, коли прийняв сидяче положення і побачив знайому фігуру в дверях. Олена все ще була в тому ж дивному, але вже сухішому вбранні - чи то весільному, чи то похоронному - і кров розпливалася навколо маленьких, круглих ранок. Надій на те, що Артему це просто примарилося не лишилось. 

Він промовчав, а потім в безсилій спробі перевести все на нормальну, буденну площину запитав: 

- Як же ти змогла мене дотягти? 

- Мені не вперше, - знизала плечима Олена. - Я якось батька до дачі тягла, від самих воріт. Я була маленька, а він п’яний з сумкою. То сумку тягла, то його. 

Вона навіть не посміхнулась. Артему здалося що її очі знову нічого не виражають, як тоді на річці. Він поривався запитати, а де ж він зараз, батько, і чому не їздить у Виноградар, але Олена взяла ініціативу в свої руки, і почала допитувати про те, що робиться в селищі зараз.

Артем, підбираючи слова, розповів про звіра, про те кого він вже встиг з’їсти, про полювання, і про те що особу людоїда вже встановили. Спершу він не хотів казати, однак Олена надавила і йому довелося все викласти: про сарай на її подвір’ї, про останки. Вона не зводила з Артема пронизливого погляду, а потім мовчки кивнула і пішла.

Поки її не було, Артем намагався звільнитися, але тільки знову і знову падав на земляну підлогу як зламана іграшка. Похмільна голова заболіла ще більше від всіх цих дій, і Артем нарешті затих. Найбільше йому хотілося зараз - ні, не врятуватися від кошмарної сусідки, а таблетку від голови і спати.

Потім повернулася Олена. Артем з жахом побачив, що на її білій сукні з’явилися нові плями крові. Вона перехопила його погляд, витерла об себе руки і підійшла до розбитого вікна. Одразу ж відсахнулася, притислася до стіни збоку. Потім знову обережно визирнула, оглянула занедбану ділянку. Зараз вона і справді нагадувала звіра, який показує з нори свого носа.

“Точно, - подумав Артем, - це нора. А може у неї теж є система підземних ходів як у Квасниці. Лігво набите м’ясом, можливо ще навіть живим. Та самотня Ліда - вона зникла тихо, безслідно. А може вона її живою потягла, як батька свого, з сумкою. “Консерви”, живі консерви. Може у неї по таких лігвах ще кілька консервів розкидані, а от з Ганною вона прорахувалась. Шумна, галаслива жінка, та ще й рукавичка відходами забруднена, Олена просто погидувала, відклала брудний шматочок в бік. З самотніми дачниками просто, сусіди не одразу помітять відсутність, пройде багато часу. А між тим консерви зберігаються спокійно на підлозі тринадцятої дачі, надійно зафіксовані…”

В шлунку голосно забурчало, поринуло вгору по стравоходу, і Артема знудило. Одразу стало легше, тільки кислий запах перегару вдарив в ніс. За те, вся маячня в голові притихла. Олена поглянула на нього зі стриманим незадоволенням, як на кота, який забруднив підлогу. От біда, і цей шматок м’яса забруднився, подумав Артем і несподівано голосно засміявся.

- Нікуди не дінешся, - сказав він, коли нарешті перестав реготати. - Тебе всі з собаками шукають. 

Олена перегнулася через підвіконня, відірвала кілька листків лопуха, які росли прямо з фундамента, підійшла до Артема і кинула листя поверх огидної калюжі. 

- Ти теж думаєш що це я?

                                                                                 ***

Напередодні вночі в її сон знову вдерлося гостре, майже болісне відчуття чужої присутності. В саду під вікном тихо, але чітко шаруділо, ніби там хтось ходив. Ці звуки Олена чула не вперше, але вони були не настільки голосними щоб її розбудити. Вона лише підіймалася до межі сну і реальності та ковзала по ній, а під зімкнутими повіками пропливали темні плями кущів, обриси сплячого будинку, приглушені відблиски вуличного ліхтаря. Запахи землі та вологої зелені лоскотали ніздрі. Так, мабуть, сприймав навколишній простір той, хто блукав зараз у саду.

Олена в напівсні з усіх сил намагалася навіяти йому, що він не знайде нічого цікавого в цьому будинку, який відокремлювали від нічного шарудіння лише одні дерев'яні двері. Ким би ти не був, не дивись сюди, вмовляла Олена невидимого гостя, не йди до мене. Для чого я тобі?

І дійсно, будинок зник з поля зору того, хто шарудів і тріщав гілками там, надворі — тільки незрозуміло було, відбувається це насправді чи в Олениній розтривоженій уяві...

Раптом щось невелике але важке стрибнуло на Олену невідомо звідки, здавило грудну клітину, і видавило з легень все повітря. Вона миттєво прокинулась, спробувала відкрити очі, але не змогла. Руки і ноги теж не слухалися, хоч вона прекрасно їх відчувала. Це було так дико і моторошно - битися в паніці всередині свого власного, теплого і розслабленого сном тіла, бачити лише багряні спалахи під закритими повіками. Щось сиділо на її ребрах, давило, не давало шансу вдихнути…