Полювання на звіра

Бухгалтерка Ліда мала скромну, маленьку, непримітну дачу - яка була справжнім відображенням господині. Ліда, в свої сорок з хвостиком, вже вважалася старою дівою, переважно через довгі спідниці та хустинки, під якими вона ховала посивілу косу. На дачу вона приїздила на початку сезону і одразу ж починала поратися по господарству. Завжди старанно копала, підрізала, сапала, вичищала до блиску свою скромну дачку, і майструвала маленькі паркани для першоцвітів щоб ненароком на них не наступити. Навіть у відпустці вона не дозволяла собі розкіш відпочинку і продовжувала невтомно працювати. Сад і город були взірцево-показовими, щоб дивлячись навколо можна було тихо радіти і розуміти - живеш не дарма - справу робиш. Сусіди з повагою відгукувалися про неї як про “Ліду-трудівницю”, і це теж викликало у неї тиху радість. Але не гордість, бо гординя це гріх.

Тим ранком Ліда полола полуницю. Кущики гнулися під вагою ягод - вже третій врожай. Ліда вже і варення наварила зі стевією, солодкою травою, і роздала сусідським дітям, та і сама наїлася як ніколи в житті. Ліда зірвала глянцеву ягоду і відправила в рот - неймовірно солодко. Як же добре на дачі, і поїхати тепер не можна - що власне теж добре. Ніхто в місті її не чекає, хіба що начальник. А літо вже п’ятий місяць тягнеться, - це взагалі прекрасно, несповідимі шляхи Господні…

Раптом колихнулися гілки смородини біля паркану, хоча вітру не було. Ліда підняла голову. Гілки все ще тремтіли, але вже в іншому місці, правіше, ніби щось невелике пробиралося вздовж паркану кущами. Мабуть кішка, подумала Ліда, від тієї старенької вибігла, як там її, чи то Раїса, чи то Лариса. 

- Кис-кис, - покликала Ліда. 

Ніхто не вийшов, а гілки продовжували гойдатися. Ліда поправила пасмо волосся, яке вибилося з-під хустки,придивилася. Може дійсно кішка, захотіла - прийшла, захотіла - пішла…

Невідомий гість тим часом перебрався зі смородини в зарості топінамбура. Цю земляну грушу, яка звісно ж не мала нічого спільного зі звичайною грушею, Ліда вирощувала для краси. Стебла гойдалися з боку в бік, а ще Ліда почула тріск та шарудіння. Їжак, з полегшенням здогадалася вона, ну звісно ж, його не видно а товчеться як слон. Треба його сфотографувати - Ліда документувала кожен візит диких тварин на своє подвір’я. З дитинства мріяла стати зоологом, а стала бухгалтером, і сама не зрозуміла як так вийшло.

Маленький червоний фотоаппарат вона зберігала на полиці в коридорі якраз для таких випадків. Ліда безшумно збігала в будиночок, схопила камеру, і підкралася до кущів топінамбуру. Хоч би не злякати, бо ще втече. Не відводячи погляду від дисплея фотоапарата-мильниці, Ліда розсунула тремтячі стебла і від несподіванки одразу ж натиснула на кнопку.

Щось темне та велике, зовсім не схоже ні на кішку, ні на їжака, зачаїлося в кущах. Ошелешена Ліда намагалася зрозуміти, де у цього створіння голова, де ноги, та і взагалі хоч щось. А наступної секунди посеред цієї безформної маси, що ворушилася, роззявилася величезна паща. В ній не було ні язика, ні піднебіння - тільки безліч дрібних, гострих зубів, які рядами йшли прямо в багряну горлянку. З переляку Ліда крикнула та відсахнулася, кудись вбік відлетів фотоапарат, а темна істота раптом стрибнула на неї. В останню мить Ліда відчула теплу хвилю гнилого м’ясного запаху із пащі, яка раптово і повністю затулила собою весь світ.

Ліда жила так самотньо і скромно, що про її зникнення виноградарці дізналися лише через кілька днів, після нового випадку. А випадок відбувся на протилежному боці селища, в дачі номер шість по Лісовій вулиці. 

Там проживало сімейство Ус: Данило, Ганна і їхній син Льова, більш відомий як Льова-не-можна - бо саме так батьки до нього і зверталися. Це він місяць тому наївся отруйного пасльону, яким раптом заросли всі узбіччя Виноградара. Родину Ус у Виноградарі ввічливо недолюблювали так само як і Гайдукевичів, бо вони теж не вписувалися у місцеву дачну атмосферу. Не жили тут поколіннями, ділянку купили самі а не отримали у спадок, відбудували здоровенний будинок, а поруч гараж, такий же здоровенний для свого позашляховика, який ледь поміщався на вузеньких виноградарських вуличках. 

Все в родині Ус було великим, важким як і вони самі. І Льова-не-можна наївся отруйних ягідок тільки тому, що тягнув до рота все підряд, щоб прогодувати свій молодий організм. Крім того, сімейство Ус жило з неймовірним натиском і шумом. Данило з Ганною спілкувалися так голосно, що обговорення меню на вечерю чи походу на річку сусіди спершу сприймали як сварку. Хоча сварок теж вистачало, і Льова-не-можна регулярно отримував від батьків по різним частинам свого тіла, і тікав з плачами в невідомому напрямку. Іноді до родини Ус приїздили гості, такі ж великі, на своїх величезних машинах - мабуть рідня - і голосно сміялися, поглинаючи шашлики під горілочку.

Тихою і тендітною була тільки бабуся Льови Маргарита Семенівна, про чию примарну присутність іноді забувала і сама родина. Білоока і старенька, вона іноді виходила за ворота, і довго розповідала випадковим перехожим про своє довге, нудне життя. 

Все відбулося серед білого дня, коли з’ясувалося, що засмітилася труба під туалетом. Ганна крикнула Данилу, щоб він негайно її прочистив. Данило крикнув з будинку, що він уже пробував, але не вийшло, і що доведеться ставити відро, як у всіх. Ганна відповіла, що не хоче як у всіх, і щоб Данило спробував ще раз. Данило відмовився, і ще гучніше побажав їй удачі, раз для неї це так важливо. Тут підключився Льова, який крикнув, що малину збирати не буде, бо в кущах малини хтось ходить, і він боїться. Розлючена Ганна, яка в цей час займалася трубою і відрами, дала йому чистою рукою потиличника, і наказала робити так, як йому кажуть. Данило збирався вийти і налаштувати сина на роботу, але Льова, який вже голосно ревів, втік за ворота.

Данило почув пронизливий вереск, коли перевзувався в коридорі, який був занадто голосним навіть для його вух. Він вилетів за двері, і стикнувся з переляканою Маргаритою Семенівною, яка тремтячою рукою показувала на дальній бік паркану і залепетала: