Ті, хто кличуть

Коли Дениско вперше побачив того, хто бродив в лісі за парканом, занурювався безслідно в землю і знову виринав з неї, він одразу ж розказав мамі, однак мама його і слухати не стала. Вона ніколи його не слухала, але він не ображався, бо так була влаштована мама. З нею було безпечно і тепло, на ніч вона завжди поправляла йому ковдру, щоб Дениско спав у м’якому коконі. Він дуже боявся того, хто сидів ночами під ліжком і хапав за руку чи ногу яка звисає з краю ліжка. Повністю його Дениско ніколи не бачив, тільки лапи якими він хапав - сірі, голі, численні. Мама не слухала коли він розповідав про нього, але завжди поправляла ковдру, навіть на дачі, хоча тут це було не потрібно, бо багатолапий монстр лишився в місті.

В літньому дачному світі раніше було добре, тільки діти на вулиці іноді ображали Дениска і кидалися в нього гидотою, але це тому що вони дурненькі. А він до них і не ходив, бо цікавіше було біля річки, лісу, бігати за метеликами і блискучими жуками, які швидко заривалися в землю. Так, раніше тут було дуже добре, поки одного дня він не прокинувся зовсім в іншому світі, зовсім незрозумілому. Звідкись прийшли і поселились у Виноградарі дивні створіння з мінливими образами, яких Дениско навіть не міг описати, тому називав вигаданою скоромовкою - всякі-дивні. Першого він побачив на світанку того дня, коли світ змінився: стояло в лісі за хвірткою щось темне, високе і гойдалося туди-сюди. Дерева в один бік гойдалися, а воно - в іншу, і дивилося на Дениска, тільки не очима, тому що очей у нього ніяких не було.

Всі дачні люди помітили, що світ змінився. Вони бродили по Виноградару переляканими зграями, шуміли, намагаючись якось пояснити ці зміни. Тільки от всяких-дивних вони не помічали, і навіть ніби проходили крізь них. Але це тому, що всякі-дивні ховалися в темних кутках, прикидалися тінями. Навіть Дениско спершу бачив не всіх, він вчився розпізнавати їх, як мисливець в лісі, шукав сліди і прислухався до звуків. Краще б їх не було, думав Дениско, краще б все було як раніше.

                                                                             ***

Літня жінка, яку сусіди продовжували, не дивлячись на вік, називати Олею, жила в старенькій синій дачі в кінці Вишневої вулиці, перед самою річкою. Оля ні з ким не дружила, не спілкувалася без необхідності, весь свій час приділяла господарству та сину Дениску, який і став причиною її відстороненості від світу. Тільки син в її житті і був, високий, великий, на вигляд майже повнолітній, але по невідомим причинам розумом лишився в дитинстві. Дениско їздив на велосипеді по вулицях, дивлячись з-під густих брів своїми безхмарними очима, купався в Арбузинці, з криками стрибаючи з місточка, але одразу ж повертався на мілину, бо не вмів плавати, бродив по лісу, тримаючись поближче до паркану і іноді лякаючи грибників раптовою появою з кущів.

Оля першою почала панікувати на зборах після того, як Виноградар загадково замкнувся сам в собі. Обурювалась, кричала, що їй треба в місто, у неї недостатньо ліків для хворої дитини. Ніхто не знав, що Дениско кожного дня поїдав цілу жменю всіляких пігулок. Олю заспокоювали, пояснювали, що ті хто вже пішов в ліс загубилися, не вертаються вони і з поля, тому краще потерпіти, почекати, а там може воно якось само і зміниться. Тоді у Виноградарі гостро вірили, що ззовні прийде допомога, адже не могли ж про них ось так просто забути, лишити без уваги зникнення такої кількості людей. Однак аргументи Антоніни Іллівни згодом перестали діяти на Олю, і вона перестала ходити на збори.

Дениско бачив, що мама чимось засмучена. Він намагався пояснити їй, що не треба так боятися нового світу, і всяких-дивних теж. Він спершу теж їх боявся, підозрював кожну тінь, а тоді придивився і зрозумів, що всякі-дивні теж їх бояться. У них і вигляд був розгублений, зовсім як у звичайних, живих дачників. Ніби для них всі зміни теж виявилися раптовим потрясінням, і вони, які невідомо звідки взялися, тепер теж звикали і адаптувалися. Вони були схожі на біженців, переселенців із старого кіно - зрозумівши це, Дениско вперше пожалів всяких-дивних. Тільки деякі з них звертали увагу на людей, роздивлялися їх і торкалися - наприклад, той з лісу, якого Дениско помітив ще з самого початку. Ось його точно можна було боятися: він стежив за дачниками, безшумно височів земляним стовпом біля самого краю лісу, старався торкнутися їх та і взагалі здавався недобрим. А от за іншими було навіть цікаво спостерігати: і не люди, і не звірі, вони тільки нагадували мінливими образами то ведмедя, то колоду, то тітоньку. Дениско питав у дорослих, хто ж це прийшов у Виноградар і як їх треба називати, але дорослі дивилися на нього з нерозумінням, так само як і всякі-дивні, коли він намагався питати у них. Тільки було незрозуміло чим саме вони дивляться, але погляд Дениско відчував.

Мама засмучувалася все більше і більше, стала сердита, і улюблені деруни Дениска кожного разу підгорали. Дениско обережно випльовував усі підгорілі кірки, і складав їх на пластикову скатертину, в серцевині великої намальованої квітки. А мама сварилася, що Дениско розводить безлад, і навіть кілька разів вдарила його куханним рушником. Навіть перестала поправляти йому ковдру, а такого раніше ніколи не було, і Дениско відчув наближення катастрофи. Мама теж ставала чужою і дивною, прямо як нові жителі Виноградара.

А потім вона розбудила Дениска дуже рано, навіть ще півні не співали. Мама стояла біля ліжка, волосся її було акуратно прибране під хустку, і одягнула смугасту нову кофтину, а так вона одягалася лише коли їхала в місто. Дениско сказав їй, що зараз в місто не можна, дороги ж більше немає, а в лісі стереже той височенний, а в полі - інший, його майже не видно, тому що він стелиться по землі, і це він розтягує поле, нікого не випускає. Мама заплакала, наказала Дениску поводитися добре, гарно їсти, вона лишила цілу миску оладок на кухні, і слухатися тьотю Ліду, яка подивиться за ним до її повернення. Дениско зморщився, занив басовито і розплакався. Мама поправила сумку на плечі і зачинила за собою двері.