У страху - очі-метелики

Георгій Павлович, самотній кругленький пенсіонер, який жив на своєму подвір’ї в садовому товаристві спокійно та розмірено, з тихим, мало кому зрозумілим задоволенням. Він не турбувався городом, збором врожаю, не копав істерично грядки до початку сезону, і не викидав ближче до осені вже зіпсовані дари природи, які вже не лізли ні в банки, ні в рот, ні в онуків. Здавалося, що він і сам ріс на своїй не обробленій клумбами ділянці, зі скромним темно-коричневим будиночоком, сітчастим парканом та затишними зарослями малини та ліщини.

Взагалі-то він мало цікавився життям садового товариства, і до цього часу навіть не запам’ятав як звуть поважну голову кооперативу. Цілком можливо, що він навіть до останнього моменту і не помітив, що Виноградар замкнувся сам в собі, та і в цілому навколо відбувається щось незвичайне і до цього не бачене.

Георгій Павлович всім серцем, палко та віддано любив мистецтво. По всій його дачі висіли репродукції відомих картин, і темна пліснява де-не-де почала поїдати обличчя мадон епохи відродження. На саморобних полицях стояли книги з золотим тисненням: “Мистецтво”, “Шедеври живопису”, “Видатні майстри пейзажу”. Коли вдаряли морози, Георгій Павлович присоромлено топив пічку якоюсь книгою, по типу “Основи архітектури”, яка вже звісно була зачитана до дірок.

Найбільше в своєму житті він шкодував про те, що життя він прожив сіреньке та скромне, працював на нудній роботі, в той час як десь сяяли обрані: скульптори, художники, люди мистецтва, які творили для вічності. Вони дарували мінливому світу Красу та Мистецтво - обов’язково з великої літери. Говорячи про Мистецтво Георгій Павлович не міг обійтися без великих літер, і навіть малював їх у повітрі своїми маленькими ручками, бо вважав, що без них це звучало надто буденно.

Справжні шедеври, на його думку, обов’язково мали бути старими, красивими і в своїй основі мати реальне життя, оскільки тільки справжнє мистецтво його і відображає. Авангардистів він вважав новомодними халтурниками, адже для того щоб замалювати полотно чорною фарбою і продати подорожче багато таланту не треба. Хоча він і розумів, що в радянські часи на них дарма полювали, адже якщо молодь тягнеться до прекрасного це уже добре, головне направити це в потрібне, правильне русло.

Років десять тому він зі своїм товаришем вирушив по опеньки, і уже біля траси - куди вони взагалі не планували йти, але захопилися - раптом опинилися на території покинутого санаторію. В той час багато таких місць було, де молодь влаштовувала пивні п’янки, гніздилися птахи і активно ріс бур’ян, а навколо осипалася непроста, але велична епоха. Георгій Павлович так і завмер в своїму плащі-дощовику та кошиком в руці побачивши ніжні, прекрасні обличчя гіпсових скульптур грецьких богів, прекрасних безкрилих дів та пустотливих, щокатих Купідонів. Звісно він не міг покинути їх там в полоні жалючої кропиви на вірну погибель. Творіння невідомого майстра, які вже встигли втратити якусь кінцівку або частину композиції, треба було обов’язково врятувати. І Георгій Павлович сам вирушив на заповідну територію з сокирою і тачкою. Познімавши з постаментів суворих юнаків та дів потихеньку перевіз їх до себе.

Так і поселилися на його подвір’ї блідолиці творіння, які стали таємною пам’яткою Виноградара. Подивитися на них водили друзів, коли шашлики були доїдені, а вино ще лишилося. Діти на велосипедах крадькома показували статуї, які виглядали з-за кущів своїм друзям. Крадькома - тому що було невідомо, як до цього ставиться сам дивакуватий господар, який перетягнув до себе гіпсових богів і заліковував їхні тріщини та плями, але не ризикував дати їм нові кінцівки. Він тільки зрізав арматуру, яка стирчала іржавими кістками, і так скульптури лишилися давньогрецькими інвалідами.

Іноді Георгій Павлович любив випити у себе на ганку, зануритися в думки про прекрасне і дихати молочно-теплим повітрям, милуючись своїми володіннями. Росла з землі ліщина, росли ялинки, росли скульптури, ріс разом з ними і сам Георгій Павлович - і було добре.

Через кілька років після появи гіпсових постатей Георгій Павлович вирішив додати до колекції новий експонат - пеньок, який дивовижним чином нагадував конячу голову. Так як він не сам його зробив, а лише знайшов у лісі, відполірував, покрив спеціальним розчином, виставляти пеньок серед справжніх скульптур було не надто ніяково. Потім до нього додалося кориневище схоже на крокодила, потім - невідомий звір з трьома рогами, який був зроблений із залишків поваленої вітром яблуні. І тоді Георгій Павлович захопився, адже йому завжди хотілося творити самому.

Його творіння були далекі від класичних ідеалів, однак він ні на що не притендував, і отримував задоволення від того, як вони влучно доповнюють його дачні угіддя, незворушних богів, всю його вкриту в зеленій тіні виставку. Свої скульптури Георгій Павлович вважав своєю забаганкою, а тому нікому навмисно не показував, але жителям Виноградара вони сподобалися, і вони дивилися на них навіть з більшою цікавістю ніж на суворих блідих янголів.

Достеменно невідомо чи помітив Георгій Павлович той день, коли з Виноградара зник вихід. Приблизно в той час він поселив у себе нове творіння - залізного дроворуба з лійкою на голові, точно як на дитячих картинках, і з вигнутою собачою мискою замість обличчя. Встановивши його біля хвіртки він зітхнув і потягнуся, відчуваючи приємну втому від завершеної справи. І раптом помітив за парканом яскраву шапочку розкритої квітки. Це були флокси. Неприємний відтінок, який дуже люблять старі жінки що вічно молодяться. Колір фуксії, пригадав Георгій Павлович і похитав головою - дарма так назвали, хто ту фуксію бачив. Краще “колір флокса”: флокси - ось вони,  майже на кожній дачі, пізні квіти, перший укол осені в серце. Значить літній тінистий рай Георгія Павловича йде на спад.

Все це промайнуло в голові Георгія Павловича за одну мить, не встигнувши навіть оформитися та зачепитися. Він відчинив хвіртку, вирвав осінній флокс, кинув в канавку і пішов, насвистуючи мелодію, до будинку.