Розділ 4

Ранкове сонце вже давно заливало світлом дванадцяту кімнату. Воно безцеремонно пробивалося крізь нещільні штори, малюючи золотаві смуги на дерев’яній підлозі й зігріваючи край ковдри. Софія ледь поворухнулася, відчуваючи приємну млосність у всьому тілі. Їй снилося щось невагоме — здається, шум водоспаду, змішаний із низьким, вібруючим звуком басової струни. Вона затишніше зарилася обличчям у подушку, насолоджуючись рідкісною тишею.

— М-м-м… ще хвилинку… — ледь чутно пробурмотіла дівчина в порожнечу.

Рожева піжама трохи зім’ялася, а волосся після сну стирчало в різні боки, наче хтось щойно влаштував на її голові маленьку бурю. За вікном уже панував звичний табірний хаос: десь далеко брязкотів посуд у їдальні, хтось голосно сміявся біля фонтану, а на подвір’ї ліниво перебирали акорди акустичної гітари.

Софія наосліп потягнулася до тумбочки й намацала телефон. Екран спалахнув, змусивши її примружитися. Вона кліпнула один раз. Потім ще раз, не вірячи власним очам. 09:12.

Сон зник миттєво, наче його змило холодною водою. Піаністка різко сіла на ліжку, і серце важким молотом підскочило кудись до горла. Погляд гарячково ковзнув кімнатою: ліжко Святослава було вже акуратно застелене, а його баса на стійці не було. Вона залишилася зовсім одна.

— Тільки не це… — простогнала Софія, хапаючись за голову. Волосся остаточно перетворилося на безладну хмару; зараз вона нагадувала кульбабу, яку щойно нещадно струснув вітер.

Саме в цей момент двері без стуку розчахнулися. — Увага! Рятувальна операція «Спляча красуня» офіційно розпочата! — урочисто проголосив Максим, вриваючись у кімнату з таким переможним виглядом, ніби щойно штурмом захопив ворожу фортецю.

Софія миттєво підтягнула ковдру до самого підборіддя, намагаючись сховатися від непроханих гостей. За спиною Максима в прорізі дверей з’явилися Артем і Даринка. Трохи позаду стояв Святослав, спершись плечем об одвірок. Він мовчки спостерігав за цією сценою, і на його обличчі на мить промайнула ледь помітна, майже винувата усмішка.

— Соф, ми вже думали, що ти вирішила впасти в летаргічний сон до кінця зміни, — засміявся Артем, звичним жестом відкидаючи волосся з очей. — Дивіться, яка вона кудлата, — підморгнула Даринка, хоча в її голосі було більше розчулення, ніж глузування. — Справжня творча особистість. — Та що ви розумієте! — обурено заявив Максим, прискіпливо вивчаючи Софію. — Це ж новий сценічний образ. Соф, ти в цій піжамі і з цією зачіскою виглядаєш як рок-зірка після трьох днів виснажливих гастролей. Дуже автентично!

Софія відчула, як щоки починають палати від сорому. — Вийдіть усі! — вигукнула вона, намацуючи під рукою подушку. — Я зараз прийду! Максим миттєво відскочив, піднімаючи руки в захисному жесті. — Спокійно, Соня, без насильства! — Чому ви мене не розбудили?! — розпачливо додала дівчина, мимоволі зустрівшись поглядом зі Святославом.

Він на секунду затримав на ній погляд і спокійно, майже притишено відповів: — Ти занадто міцно спала.

— П’ять хвилин, Софіє! — оголосив Максим, уже виштовхуючи компанію в коридор. — Світлана Марківна п’ять разів запитувала, де наша головна героїня. Якщо через десять хвилин не з’явишся в залі, вона і нас змусить грати ту твою «Елегію»!

Двері нарешті зачинилися. Софія зі стогоном впала назад на ліжко, на секунду закриваючи обличчя руками. Проспати власну репетицію… геніально. Вона швидко зіскочила на підлогу, гарячково шукаючи чисті речі. У дзеркалі на шафі на неї дивилася розпатлана, розчервоніла дівчина, яка зовсім не була схожа на зосереджену піаністку.

— Чудово, просто чудово, — зітхнула вона, натягуючи легкі літні шорти та футболку. За дверима знову почувся нетерплячий голос Максима: — Соня! Ми засікаємо час! Штрафна хвилина — десять відтискань!

— Уже йду! — крикнула вона у відповідь, майже на ходу заплітаючи хвіст і намагаючись приборкати неслухняне волосся резинкою. Вискочивши в коридор, вона відчула, як серце все ще калатає. Попереду на неї чекала репетиція, Данило з його скрипкою та суворий погляд вчителів. І щось підказувало Софії, що цей день, який почався з такої несподіваної тиші, ще не раз піде зовсім не за планом.

Репетиційна зала вже була наповнена густим ранковим світлом. Відкриті вікна впускали запах нагрітої хвої й ледь чутний шум табору. Біля піаніно стояла Світлана Марківна, зосереджено перегортаючи ноти. Коли двері різко відчинилися, вона навіть не підняла голови.

— Я вже почала думати, що наша піаністка вирішила перетворити «Елегію» на соло для скрипки, — спокійно зауважила вона.

Софія зупинилася на порозі, намагаючись вгамувати задишку після швидкого бігу.

— Вибачте… я… 

— Проспала, — підказав Данило. Він уже стояв біля вікна, м'яко погойдуючи скрипку в руках. У його голосі не було насмішки — швидше легка, сонячна усмішка.

— Зовсім трохи, — буркнула Софія, сідаючи за інструмент. Їй все ще здавалося, що волосся після ранкової «бурі» стирчить у різні боки.

Данило швидко провів смичком по струнах, перевіряючи налаштування.

— Ну що, Соня, готова?

— Не називай мене так, — миттєво відрізала вона, відкриваючи ноти.

— Тоді не проспи наступного разу, — невинно знизав плечима хлопець.

Світлана Марківна тихо постукала олівцем по пюпітру:

— Досить. Починаємо з початку.

Софія глибоко вдихнула і поклала руки на клавіші. Перші акорди прозвучали глибоко й широко — майже драматично. Данило підхопив мелодію, і голос скрипки м’яко піднявся над оксамитовим звуком фортепіано. Кілька тактів усе йшло ідеально, поки Данило не почав прискорювати. Не сильно — ледь помітно, але Софія одразу відчула це кожною клітинкою. Вона різкіше вдарила по клавішах, намагаючись втримати темп, але скрипка невблаганно йшла вперед.

— Данило… — прошипіла вона крізь зуби.

— Я відчуваю це трохи інакше, — тихо відповів він, навіть не дивлячись на неї.

Мелодія почала розповзатися. Фортепіано вперто тягнуло ритм назад, скрипка нестримно летіла вгору.