Розділ 3

Наступного ранку табір прокидався повільніше, ніж зазвичай. Учорашня поїздка на водоспад забрала чимало сил, тому в коридорах ще панувала напівсонна тиша, розбавлена лише далеким брязкотом посуду з їдальні.

Софія якраз проходила повз дошку з розкладом, коли її наздогнав знайомий голос:

— Софіє, зачекай.

Світлана Марківна стояла біля дверей репетиційної зали, притискаючи до грудей товсту папку.

— У нас невелика зміна планів, — сказала вона, ледь помітно всміхаючись. — До табору вчора пізно ввечері приїхав ще один учасник. Скрипаль. Я подумала, що до фінального концерту вам варто підготувати дует.

Вона простягнула Софії ноти. На титульній сторінці розмашистим курсивом було виведено: «Елегія».

— А хто скрипаль? — запитала Софія, вчитуючись у складні пасажі.

— Сама побачиш. Заходь. 

У репетиційній залі вже хтось був. Біля вікна, у променях ранкового сонця, стояв хлопець. Він зосереджено натирав смичок каніфоллю, але, почувши кроки, миттєво підняв голову.

— Софіє?

Вона завмерла на порозі, мимоволі розпливаючись у посмішці.

— Данило?

Данило Левченко усміхнувся — тією самою відкритою й сонячною усмішкою, яку вона добре пам’ятала. Вони обидва цього року випустилися з музичної школи. Хоча вони навчалися в різних ліцеях, незліченні години на сольфеджіо та спільні іспити зробили їх майже рідними.

— Я так і знав, що це будеш ти, — сказав він, відкладаючи каніфоль. — Мені натякнули, що гратиму з найкращою піаністкою нашого випуску.

— Ти приїхав учора?

— Ага, вночі. Усі вже бачили десятий сон. Ну що, спробуємо? Я свою партію вчора встиг переглянути.

Софія сіла за фортепіано. Поки вона розбирала гармонію, Данило налаштовував скрипку. Його присутність дивним чином розряджала повітря — з ним усе здавалося простішим. — Не поспішайте, — пролунав спокійний голос від дверей. До зали зайшла пані Олена, викладачка скрипки. — Дует — це розмова. Спочатку навчіться чути слова одне одного.

Перші ноти прозвучали обережно. Скрипка вступила м’яко, а фортепіано підтримало її глибокими акордами.

— Стоп, — перебила пані Олена. — Даниле, не поспішай у середині фрази.

— Я навіть не почав поспішати! — жартівливо обурився він.

— Почнеш, я тебе знаю, — відрізала вчителька, і Софія ледь стримала сміх.

* * *

Коли репетиція закінчилася, у коридорі вже панував звичний табірний гамір. Назустріч їм якраз ішла «банда» гітаристів.

— О, ось і наша піаністка! — вигукнув Максим, але тут же притормозив, помітивши нове обличчя. — Опа, поповнення?

— Данило, — скрипаль по-дружньому простягнув руку. — Граємо з Софією дует.

— Максим. Гітара і генератор поганих жартів. Це Артем, — він кивнув на хлопця, що відкидав з очей довге волосся, — а це Святослав. Святослав коротко кивнув. Данило уважно придивився до нього.

— Слухай... ти ж ніби з 9-Б? Обличчя знайоме.

— Ага, — сухо відповів Святослав, переводячи погляд на Софію.

— Ну що, «дует», ідете з нами на обід? — Максим плеснув Данила по плечу. — У нашому зоопарку сьогодні макарони. Дорогою до їдальні Данило миттєво став центром уваги. Якщо Данило був яскравою мажорною мелодією, то Святослав, який ішов трохи осторонь, залишався тихим басовим ритмом. Софія зловила себе на думці, що без цього ритму вся їхня компанія здавалася б занадто хаотичною.

За обідом Данило засипав хлопців питаннями, а Максим у відповідь видав головну таємницю:

— У нас тут є одна секретна сцена. У лісі. Сьогодні ввечері йдемо туди, без учителів. Хочеш — приєднуйся.

* * *

Коли стемніло, ліс зустрів їх прохолодою та запахом хвої. Стара дерев’яна сцена з’явилася з темряви раптово. Її дошки потемніли від часу, а в кутку стояло побите життям піаніно.

Гітаристи піднялися першими. Максим, Артем і Святослав врізали потужний гранжовий риф. Звук баса Святослава вібрував у самій землі, тримаючи рвані акорди Артема. Це було дико, впізнавано і дуже драйвово.

Потім виступав Данило. Його скрипка в нічному лісі звучала неймовірно чисто, майже магічно. Коли він закінчив, галявина вибухнула оплесками.

— Соф, твоя черга, — він підморгнув їй, звільняючи місце.

Софія сіла за старе піаніно. Клавіші були холодними, а деякі трохи западали, але в цьому була своя особлива краса. Вона почала грати щось ніжне, що поступово переростало в складну драматичну лінію.

Сидячи тут, серед темних дерев, вона раптом згадала, як вони з Данилом у липні отримали свої дипломи про закінчення музичної школи. Формально вони були вільні, але обидва обрали цей табір, щоб провести тут ще два місяці, допомагаючи з репетиціями. Тоді це здавалося просто способом продовжити літо, але зараз, відчуваючи відгук кожної ноти в нічній тиші, Софія зрозуміла: вона на своєму місці.

Мелодія повільно затихла. Кілька секунд тиші — і лише потім оплески.

Коли всі почали розходитися, Софія повільно пішла стежкою до корпусу.

— Гарно грала. Навіть це піаніно тебе послухалося, — почувся тихий голос поруч.

Святослав ішов поряд, тримаючи чохол з басом на плечі. У світлі місяця його коротка стрижка і спокійний профіль робили його схожим на якогось нічного вартового.

— Дякую, — відповіла вона, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм. — Твій бас сьогодні звучав дуже... переконливо.

Вони йшли мовчки, слухаючи далеке ухання сови. Попереду вже миготіли вогні табору, але Софія раптом зловила себе на думці, що хотіла б, аби ця дорога тривала трохи довше. Ритм цього літа не просто змінився — він став глибшим, і вона нарешті почала його вловлювати.