Розділ 2

Ранок у таборі почався з гомону та сміху. Десь у коридорі грюкали двері, хтось уже сперечався через душ, а з вулиці долинав запах сосен і ще холодного ранкового повітря.

Софія прокинулася раніше за більшість. Кілька секунд вона лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Потім згадала — табір, другий корпус, дванадцята кімната.

Вона швидко одяглася в шорти та вільну футболку й вийшла на галявину.

Вона все ще трохи соромилася серед гітаристів, бо майже ніколи з ними не розмовляла — хіба що перекидалася кількома словами на ансамблі. Вони здавалися їй надто гучними й безтурботними.

Максим уже хихотів, змагаючись із Артемом, хто швидше пробіжить коло. За рік він, здається, став ще балакучішим — жартував без упину, і поруч із ним постійно лунав сміх. Артем, навпаки, виглядав трохи серйознішим, хоча його довге волосся відросло ще більше і тепер спадало на очі. Поруч стояв Святослав. Минулого року його волосся завжди стирчало в різні боки, а тепер він коротко підстригся. Це робило його обличчя дорослішим і суворішим.

Софія раптом помітила, що всі вони трохи змінилися. За рік хлопці витягнулися, стали ширшими в плечах, і навіть рухалися вже інакше — впевненіше.

— Гей, Софіє, не загубишся? — вигукнув Максим, помітивши її.

— Не хвилюйся, — тихо відповіла вона, нахилившись, щоб зав’язати шнурки.

Коли вона підвелася, Святослав коротко кивнув їй на знак привітання — звичайний, буденний жест.

Вранці всіх чекала поїздка на водоспад. Мікроавтобус скрипів на крутому підйомі, і частина гітаристів — серед них Софія й Даринка — вмостилися просто на багажнику. Місць усередині не вистачило, але ніхто не скаржився: так було навіть веселіше.

Вітер розвівав волосся, а сміх і крики перекривали гуркіт двигуна.

— Тримайтеся! — крикнув Максим, коли багажник різко хитнувся на вибоїні.

— Ми тримаємося! — засміялася Даринка, намагаючись втримати рівновагу.

На узліссі всі нарешті вийшли. Стежка до водоспаду пролягала через коріння та повалені дерева. Хтось одразу побіг уперед, хтось ішов повільніше, розмовляючи або жартуючи.

Коли вони дійшли до водоспаду, вода гуркотіла, здіймаючи хмари холодних бризок. Спочатку хтось випадково штовхнув іншого ближче до води, а за кілька хвилин майже всі вже бризкалися, сміючись і намагаючись ухилитися від холодних крапель.

Софія відійшла трохи вбік і стала на великий камінь, щоб роздивитися веселку у водяній імлі. Час від часу хтось підбігав ближче до води, фотографував або просто дивився на потік.

На мить вона озирнулася на інших. Гітаристи сміялися, сперечалися, хтось знову намагався когось оббризкати.

Її погляд мимоволі ковзнув до Святослава.

Вчорашні слова раптом знову спливли в пам’яті.

«Якщо братимеш мій бас, поки мене немає… я помічу.»

Софія насупилася.

Як він взагалі міг це знати? Вона ж брала інструмент тільки кілька разів — швидко, коли він виходив із зали. Ніхто не мав цього бачити.

Вона швидко відвела погляд, ніби боялася, що він прочитає ці думки.

* * *

Повертаючись до табору, всі були втомлені, але задоволені. Дорога назад здавалася коротшою — хтось намагався співати, хтось сперечався про маршрут, а Максим голосно розповідав нову історію, постійно перебільшуючи деталі.

Вечеря з простих макаронів після такого дня здавалася справжнім святом. За столом стояв галас: Артем виправляв Максима, доводячи, що той вигадує половину пригод, Даринка сміялася так, що ледве могла тримати виделку.

Софія слухала їх і ловила себе на думці, що сьогодні почувається серед них значно вільніше, ніж учора.

Можливо, справа була в горах, у холодній воді водоспаду або просто в тому, що перший день завжди найскладніший.

У будь-якому разі табір більше не здавався таким чужим.

* * *

Коли вони розходилися по кімнатах, у коридорі вже згасло світло.

— Завтра репетиція о дев’ятій, не проспіть, — кинув хтось із гітаристів.

Даринка побігла до свого корпусу разом із своїми друзями. Софія трохи відстала, поправляючи ремінець гітари на плечі.

Коли вона зайшла до дванадцятої кімнати, Святослав уже був там. Він сидів на ліжку, трохи схилившись над басом, і тихо перебира в струнах. Звук був майже нечутний — більше схожий на легкий шурхіт.

Софія поставила гітару біля стіни.

Святослав підняв голову.

— Не розбуди всіх, — тихо сказав він.

— Я й не збиралася.

Вона сіла на своє ліжко.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

Святослав провів пальцями по струнах і раптом сказав:

— Ти сьогодні на водоспаді стояла на камені.

Софія здивовано глянула на нього.

— І?

— Там слизько.

Він сказав це так серйозно, ніби це було щось дуже важливе.

Софія тихо засміялася.

— Дякую за попередження. Тільки трохи запізно.

Святослав знизав плечима й відклав бас.

— Надобраніч, Софією.

— Надобраніч.

Вона лягла на ліжко біля вікна і ще кілька секунд дивилася в темряву.

Табір поступово затихав.

Десь у коридорі ще лунав чийсь сміх, за вікном шуміли дерева.

Попереду новий день.