Розділ 1

Автобус здригнувся, коли колесо влетіло в яму, і Софія мимоволі вчепилася в лямки свого рюкзака. Вона була впевнена: ця поїздка стане для неї ідеальним способом сховатися. Жодних домашніх обов’язків, жодних молодших братів, які постійно щось ділять, жодних прохань допомогти з чимось. Тільки вона, музика і тихі вечори з дівчатами з вокального ансамблю.

Вона помилилася.

Помилка в списках була настільки абсурдною, що Світлана Марківна навіть не вибачилася — просто тицьнула їй у руки важкий металевий ключ із номером 12.

Другий корпус зустрів їх запахом хвої, вологого дерева і старих дощок, що тихо потріскували під ногами. Двері кімнати відчинилися з неприємним скрипом.

Софія зупинилася на порозі, не наважуючись увійти.

Святослав уже стояв усередині. Він поставив свій бас біля стіни і стягнув з плеча рюкзак.

Він змінився.

Торік він здавався їй якимось… дитячим. Завжди розтріпаний, з тим дурнуватим обручем, який він постійно поправляв. Тепер обруча не було. Волосся коротко підстрижене, вилиці стали різкішими, а погляд — важчим, майже колючим.

— Яке ліжко твоє? — спитав він, навіть не обернувшись.

Його голос звучав нижче, ніж вона пам’ятала, з легкою хрипотою.

— Яке звільниться, — буркнула Софія, заходячи в кімнату. — Не переймайся, я не планую тут жити вічність.

Святослав нарешті повернувся.

Він подивився на неї прямо — без звичної насмішки чи байдужості. Наче намагався прочитати в її очах щось, що вона старанно ховала.

Тиша затягнулася.

Софія відчула, як серце почало битися швидше.

— Минулого року ти була іншою, — сказав він.

Не запитання. Просто факт.

— Ти теж, — вона знизала плечима. — Вчишся розмовляти повними реченнями?

Він тихо хмикнув, підхопив свій інструмент і рушив до дверей. Пройшов повз неї, майже не торкнувшись, хоча між ними майже не було місця.

Вона знала, що він дивився на неї в ансамблі.

Вона відчувала його погляд потилицею під час репетицій — уважний, важкий, майже обпікаючий. Але він ніколи не підходив. Ніколи не казав «привіт».

Святослав просто тримав дистанцію. Наче між ними існувала невидима стіна.

Він зупинився в дверях і торкнувся одвірка.

—Софіє.

Він не обернувся.

— Якщо братимеш мій бас, поки мене немає… хоча б не крути налаштування. Я помічу.

Софія завмерла, притиснувши до грудей чохол зі своєю гітарою.

Він знав?

Як він міг знати, що вона кілька разів брала його інструмент на репетиціях, коли він виходив?

Двері зачинилися за ним із сухим стуком.

Софія залишилася сама в кімнаті, де ще тримався запах його одеколону — деревний, трохи гіркий.

Вона сіла на ліжко біля вікна й подивилася на свої руки.

Вони тремтіли.

Це було не просто невдале сусідство.

Вона відчувала це шкірою.

Її спокійне літо закінчилося, навіть не розпочавшись.

                                              * * *

Сонце вже почало сідати, фарбуючи стіни кімнати в м’який бурштиновий колір. Софія діставала свої речі, намагаючись не займати забагато місця на спільній полиці. Навпроти неї Святослав методично розкладав свій одяг у шафі. Жодного зайвого руху, жодного слова.

Ця тиша була майже фізично відчутною. Вона не була порожньою — радше зарядженою, наче повітря перед грозою. Софія мимоволі помітила, що в його сумці поруч із нотами лежить стара, потерта книга, яку вона бачила в нього ще минулого року. Він досі її не дочитав? Чи просто носить із собою, як талісман?

Вона відвернулася, але краєм ока помітила, як його погляд на мить затримався на її плечах.

— Йдемо, — раптом сказав він, не озираючись. — Скоро вечеря. Якщо ми запізнимося, Максим з’їсть усе, що можна з’їсти. А потім ще й наше.

Софія поспішно схопила кофту і пішла слідом.

Вони йшли коридором майже крок у крок. Вона відчувала його за спиною, і це дивне відчуття змушувало її стискати кулаки в кишенях.

Біля їдальні було гамірно. Максим та Артем уже стояли на порозі, голосно обговорюючи графік репетицій. Побачивши Софію та Святослава разом, Максим вигнув брову з хитрою усмішкою.

— О, дивіться, хто прийшов! Наші «молодята» з дванадцятої, — засміявся він, плеснувши Святослава по плечу.

Святослав сухо відсторонився, і Софія помітила, як він стиснув зуби.

— Заткнися, Максе, — буркнув він.

— Та ладно вам, — Артем підійшов до дошки з розкладом біля входу на кухню. — Народ, новини не дуже. Дивіться сюди.

Він ткнув пальцем у список чергових. Навпроти їхніх прізвищ — Софії, Святослава, Артема та Максима — стояла велика позначка: «КУХНЯ. ВЕЧІРНЯ ЗМІНА».

— Чудово, — зітхнула Софія, дивлячись на задимлені двері кухні, звідки вже тягнуло запахом каші й чогось підгорілого. — Нас поставили на найважчу зміну.

Святослав пройшов повз неї й штовхнув двері кухні ногою.

— Принаймні тепер знаємо, чим займемося найближчі дві години, — сказав він, на мить обернувшись до Софії. У його очах, попри звичну холодність, промайнуло щось схоже на виклик. — Ну що, піаністко? Покажеш нам, на що здатна не лише за клавішами?

Софія зробила глибокий вдих, відчуваючи, як роздратування змішується з адреналіном.

— Покажу, Тернопільський. Навіть не сумнівайся.

Вони зайшли на кухню. Усередині було гаряче й задушливо. На столах лежали гори брудного посуду, відра з овочами й кілька мішків картоплі.

— Я не народжений для такого життя.

Артем одразу сунув йому ніж і відро.

— Народився — тепер чисть.

Софія мовчки сіла за стіл і взяла картоплину. Ніж легко ковзнув по шкірці. Ще одна, ще. Рухи були швидкі й точні.

— Нічого собі, — здивовано пробурмотів Максим. — Ти що, тренувалася

Софія ледь усміхнулася, не відриваючись від роботи. — Просто багато практики.

Святослав стояв поруч, спершись плечем об стіл. Він мовчки дивився на її руки, що рухалися швидко й впевнено. В тісноті кухні кожен його рух здавався Софії занадто близьким — він ніби ненароком зачіпав її плечем, коли тягнувся за іншим відром.