Хлопці не винні

Ця весела історія про дуже кмітливого собаку з людським інтелектом і слонячим апетитом, звичайних хлопців із села, які полюбляють пригоди, голлівудські бойовики і смачно поїсти, а також про «нульові», мирну і вже далеку Україну, яка існує тепер лише в пам’яті, в серцях і на сторінках.

___

Гришка десь доп’яв собаку — маленького, кудлатого і страшенно проворного. Та ще і злющого, як не знаю що! Не встиг я зачинити за собою хвіртку, а пес уже дзяволив, мало вуха не позакладало, роблячи стрімкі атакувальні випади до холош моїх штанів.

«Одстань, киш, тпфу!» — кричав я на нападника, хвицаючи ногою, хоча це слабо допомагало. Ба навіть навпаки — пес від того ще більше заходився противним гавкотінням.

— Пушкін, фу! — вигукнув Гришка виходячи з хати, і пес відразу замовк, важко хекаючи.

— Пушкін? — здивувався я. — А чого Пушкін?

— Та кудлате воно, от того і Пушкін, — буркнув Гришка. — І при тому дуже умне. Дивись!

І Гришка схопив собаку, який, намагаючись вирватись, став крутитись у його руках, як дзиґа, і поніс у хату. Через пару секунд Гришка вискочив на вулицю і швидко прикрив за собою двері, залишивши ту кудлату штуку в сінях.

Якийсь інший пес, опинившись у замкненому просторі, став би жалібно скавуліти або навіть трагічно завив.

Але не Пушкін. Він відразу почав діяти.

Як тільки собака зрозумів, що господар пішов, а двері — зачинені, так він відразу став шукати вихід (ми це зрозуміли, почувши шарудіння в сінях — Пушкін шумно обнюхував свою в’язницю, завзято шкребучи дощату підлогу).

Але все було марно. Я багато разів бував у хаті в Гришки і чудово пам’ятав, що сіни — це ідеальна пастка, особливо для маленьких собачок. Там завжди темно і страшно, немає вікон, навколо тільки стіни, а двері в залу та на кухню майже завжди зачинені. Здається, пес це і сам зрозумів, бо в сінях враз стало тихо.

— Усе! Він не вилізе! — озвався я.

— Та підожди… — мовив Гришка.

Ми продовжили слухати. Ні, нічого. Пес, мабуть, мізкував над новим планом втечі і, схоже, таки щось придумав.

І ось шум за дверима відновився — ми почули, як пес почав стрибати біля дверей, шкребучи їх своїми пазурами. Що він задумав?

Минула хвилина, дві… І ось ручка вхідних дверей поповзла вниз, двері прочинились і ми з Гришкою побачили Пушкіна, який висів на клямці, вчепившись у неї зубами.

— Бачив? — повагом кинув мені Гришка, свистом підзиваючи пса. — Мабуть, він так від своїх попередніх господарів втік.

— Мабуть… — сказав я, на мить задумавшись. — Та якшо в нього є господарі, то вони будуть його шукати.

— Хай шукають! — рвучко махнув рукою Гришка. — Я не оддам! Диви, яке воно занюхане. А ще глянь! — і він став звати пса: — Пушкін, Пушкін!

Почувши своє ім’я, собака підбіг до нового господаря.

— От попробуй проведи по його голові! — сказав мені Гришка.

Я так і зробив і мої пальці потрапили в невелику ямку. Собака скавульнув і тріпотнув головою.

— Шрам… — з жалем сказав я.

— Ага, шрам… — мовив Гришка. — І він не один. Так шо хай ті, хто його шукають, ідуть лісом!

І собака, ніби зрозумівши, що його не віддадуть назад, став танцювати на задніх лапках і дзявуліти, аж вуха закладало.

— Це вже їсти хоче, — сказав Гришка. — Є шо дати?

Я пірнув у кишеню своїх спортивних штанів і дістав звідки з десяток смажених соняшникових насінин, які кинув псу. Той став їх з апетитом гризти.

— Ти диви, їсть! — здивувався я, уперше побачивши, щоби собака їв насіння.

За мить ми вийшли з двору. Пушкін спочатку трюхикав поряд, а потім Гришка посадив його собі за пазуху, і собака решту шляху проїхав з комфортом, обережно визираючи з-за поли спортивної куртки.

— Ну шо, м’яча понабиваємо? — запитав я, коли ми прийшли до мене додому.

Гришка не відповів, бо саме випускав свого пасажира на волю. Опинившись на землі, Пушкін без жодного вагання дременув до мого здивованого Хруща, і вони стали один одного обнюхувати, виляючи хвостами. Швидко познайомившись, Пушкін помітив миску Хруща і взявся доїдати його кашу, а Хрущ лише дивився на це, мабуть, паралізований такою нахабністю.

— О, Вадос! — озвався Гришка. — А скільки щас время?

— Та не знаю… — протягнув я. — Години дві. А шо?

— Там зараз по ящику «Хижак-2» начнеться!

Я аж по лобі себе ляснув! Блін, точно!

— Ну пішли бігом дивитись! — вигукнув я, а потім додав. — Тільки я щас гляну, чи дома нікого немає.

І я гайнув у хату, де мене зустріли тиша та густий запах смажених пиріжків. Он вони стояли на столі, накриті друшляком. Великі, більші за мою долоню. Поки я гайдакав, мама їх насмажила зо два десятки — сьогодні ввечері мали бути гості.

— Ну нічого не буде страшного, як що я парочку позичу… — мовив я, беручи ще теплий пиріжок.